Розділ 8 — Мері

Мері

Я швидко приймаю душ, дозволяючи гарячій воді стікати по тілу, змиваючи піт, втому й роздратування. Заплющую очі, роблячи глибокий вдих. Чортів Принц. Чортове тренування. Чортовий ранок.

Зовні Кріс закінчує вкладати волосся, і її голос луною розноситься ванною.

— Як пройшло твоя тренування? — кричить вона, поки я стою за шторкою, дозволяючи воді хоча б ненадовго забрати всю злість.

Я видихаю й голосно відповідаю:

— Гірше не буває. Я не змогла вдарити його жодного разу.

— Якщо чесно, я думала, ти відлупцюєш цього придурка, — у голосі Кріс звучить щире здивування.

Я заплющую очі, згадуючи, як він з легкістю ловив усі мої удари. Як рухався — точно, миттєво, наче заздалегідь знав, куди я ударю.

— Я теж так думала, — визнаю я. — Але він рухається як професіонал.

Кріс голосно зітхає, а потім, як завжди, зривається на жарти:

— Чорт, я думала, твої лосини-вбивці допоможуть. І коли він втратить пильність, ти розмалюєш його гарне обличчя.

Я мало не захлинаюся водою.

— Про що це ти? — з підозрою питаю я, прочиняючи шторку й виглядаючи

Кріс розвертається до мене й підіймає брову, схрещуючи руки на грудях.

— Ти свою дупу в них бачила? Навіть я збудилася вранці, коли ти виходила, — сміючись заявляє вона. — Про топік я взагалі мовчу. Я не одразу зрозуміла: чи то на тренування, чи то спокушати його.

Я закочую очі, швидко вимикаю воду й хапаю рушник.

— Ти безнадійна, — пирхаю я, витираючись.

— Ну гаразд, гаразд, — Кріс шкіриться. — Але погодься, якби він хоч раз задивився, ти б встигла заїхати йому по щелепі.

Щойно я заходжу в їдальню, з мене мимоволі виривається зітхання захвату.

— Ах… — видихаю я, оглядаючи простір.

Запах свіжого хліба, смаженого м’яса й ароматних спецій одразу заповнює легені, змушуючи шлунок стиснутися в передчутті.

Рівними рядами стоять довгі дерев’яні столи з масивними лавами. За ними сидять студенти всіх курсів, жваво базікаючи, сміючись, обговорюючи заняття й плітки. Зал гуде від сотень голосів, але, на диво, цей шум зовсім не дратує — навпаки, створює відчуття затишку й живої енергії.

У дальньому кінці стоїть величезний стіл із їжею. Поки ми йдемо до столу з їжею, мій погляд мимоволі чіпляється за стіл, який здається… порожнім.

Точніше, майже порожнім.

За довгим масивним столом, який спокійно міг би вмістити чоловік тридцять, сидять троє. Кіріан і Томас підіймають очі, коли ми з Кріс проходимо повз, їхні погляди ковзають по нас. Кіріан усміхається кутиками губ, ніби забавляючись, а Томас нахабно шкіриться, трохи схиливши голову.

Принц сидить бездоганно рівно, тримаючи виделку з таким спокоєм, ніби кожен його рух вивірений до міліметра. Він не підіймає на нас очей, продовжуючи мовчки їсти, ніби взагалі не помічає навколишній світ.

Я переводжу погляд на роздавальний стіл, і мій шлунок стискається в передчутті.

Тут є просто таки все.

— Оце так! — захоплено видихає Кріс. — Скільки ж тут усього смачного! Мені життя не вистачить, щоб усе спробувати!

Ми беремо тарілки, і в цей момент до нас підходять Кайл, Едгар і ще кілька хлопців. Мій погляд падає на Пола. Він теж другокурсник і друг мого брата. Високий, красивий хлопець із чорним волоссям і пронизливими карими очима, які оглядають мене з ніг до голови.

— Вибір, звісно, вражає, — кажу я, окидаючи стіл поглядом, — але тут немає моїх улюблених круасанів.

Кайл закочує очі, а Едгар шкіриться.

— Як пройшло твоя тренування? — питає Кайл, уважно дивлячись на мене.

Я відчуваю, як усередині закипає злість, але не на Кайла — на себе. Чортів Принц! Він так легко ухилявся від моїх ударів, що навіть не спітнів. Я не можу дозволити братові дізнатися, що його дорогоцінна «сестра» жодного разу не змогла навіть торкнутися свого Наставника.

Мій погляд мимохідь падає на Принца, і роздратування підіймається в мені новою хвилею. Ні. Якщо я скажу правду, то офіційно визнаю поразку.

— Чудово, — швидко брешу я, відводячи погляд. — Тут завжди немає круасанів чи тільки сьогодні?

— Жодного разу їх не бачив, — спокійно відповідає Едгар, кидаючи на свою тарілку шматок смаженого м’яса.

— Але тут є торти, булочки й навіть макаруни! — з сумом заявляю я, роздивляючись солодощі.

Пол хмикає й питає:

— Мері, ти їх так любиш?

Я не встигаю відповісти, бо Кайл одразу вставляє:

— Вона їх їсть щодня.

Я закочую очі.

— У нас є десять хвилин, щоб поїсти. Вибирай швидше, — нагадує Кріс, поспіхом накладаючи собі в тарілку омлет і овочі.

— Ти так говориш, ніби нас чекає іспит, — хмикаю я, беручи собі яєчню, грецький салат і брускету.

— Ти не уявляєш, як я хочу поїсти нормально, поки цей день ще не перетворився на хаос, — шкіриться вона, беручи склянку з чаєм.

— Де ваш столик? — питаю я в Кайла, тримаючи тарілку в руках.

— Сьогодні ми там.

Він киває в бік одного зі столів, і ми прямуємо туди, поки шум їдальні розливається навколо приємним, живим фоном, заповнюючи простір.