Розділ 7 — Мері

Мері

Усе, що я вважала своєю силою, за цей час перетворилося на пил. Він навіть не сприймає мене всерйоз. Жалюгідна дівчисько без Дару. П’є, щоб забутися. Не вміє захищатися.

Чорт, він навіть не сказав «молодець, добре попрацювала».

Стискаючи зуби, я виходжу із зали. Гаряча лють кипить усередині мене, і я так злюся, що не відразу розумію, куди йду. Я зупиняюся в коридорі, озираючись. Чорт. Я не пам’ятаю, як сюди прийшла. Університет величезний, довгі коридори схожі один на одного, і здається, що всі двері однакові. Якби я запам’ятала напрямок…

Я стискаю кулаки, намагаючись не заволати від злості.

— Гей, красуне Мері!

Я напружуюся й повільно обертаюся.

За кілька метрів спиною до мене стоїть Принц, а поруч із ним — високий темноволосий хлопець, який розслаблено прихилився до стіни. Він усміхається широкою, трохи нахабною усмішкою й махає мені рукою.

Я одразу впізнаю його. Кіріан Тарр.

«Свята трійця» — так їх учора назвав Едгар. Томас, Принц і Кіріан. Усі троє — небезпечні, зарозумілі виродки. Я насуплююся й не рухаюся з місця.

— Ну ж бо, іди сюди, — знову кличе він, усміхаючись.

Якого біса йому треба? Моя інтуїція кричить: не підходь. Але перш ніж я приймаю рішення, Принц обертається до мене й вимовляє рівним, спокійним голосом:

— Кіріан проведе тебе до кімнати.

Що? Я кліпаю, не вірячи своїм вухам.

— Те, що ти мій Наставник, не означає, що ти маєш право приставляти до мене придурків зі своєї зграї, щоб стежити за кожним моїм кроком! — випльовую я слова, схрещуючи руки на грудях. Гнів пульсує в моїх венах.

Я розвертаюся, готова піти в будь-якому напрямку, аби тільки подалі від них.

— Ти пам’ятаєш, як дістатися до своєї кімнати? — ліниво питає він.

Я завмираю. Повільно обертаюся до нього.

— Так, пам’ятаю, — з викликом кажу я.

Він підіймає брови.

«Та ну?» — читається в його погляді.

Я підтискаю губи й упираю руки в боки.

«Так!» — відповідаю йому поглядом.

Клянуся, на мить мені здається, що кутики його губ сіпнулися вгору.

— Тоді чому ти збиралася піти в іншому напрямку? — уїдливо питає він, схрестивши руки на грудях.

Чорт. Він спіймав мене. Цей нахабний, зарозумілий… Цікаво, мені принесло б більше радості повільно розчленовувати його чи швидко вбити і…

— Я вирішила зайти в їдальню поснідати, — кажу я, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.

Кіріан регоче.

— Правда? Красуне Мері, їдальня в іншому боці.

Вони. Мене. Бісять. 

Я відчуваю, як жар приливає до обличчя, і намагаюся загасити свій Дар, який так і рветься назовні.

— Вілсек, не впирайся, як маленька дівчинка, — спокійно вимовляє Принц. — До твого першого заняття лишилася година, за яку тобі потрібно встигнути сходити в душ і поснідати.

Я стискаю зуби.

— Сама ти ходитимеш тут дві години, поки не знайдеш, куди тобі потрібно, — продовжує він. — Ти не взяла телефон, а отже, ніхто не зможе тебе знайти. Зараз усі студенти вже в їдальні, тож коридори порожні, і тобі ніхто не підкаже дорогу.

Я ненавиджу, що він має рацію.

— У мене немає часу самому тебе проводжати, і в мене немає часу вмовляти тебе прийняти допомогу, — холодно додає він, його погляд пронизує мене наскрізь.

І що мене бісить найбільше… Мені стає незручно. Перед ним. Перед тим, хто щойно довів, що я нічого не вмію. Принц кидає погляд на Кіріана, той лише шкіриться й киває.

Не сказавши ні слова, Принц відвертається й іде. Я стискаю кулаки. Чортів рудий виродок. Кіріан робить кілька кроків до мене й киває в бік коридору.

— Ходімо, красуне Мері, я ще хочу встигнути на сніданок.

Я видихаю й неохоче починаю йти за ним.

— Чому ти називаєш мене так?

— Як? Красуня Мері?

— Так.

Він усміхається, не сповільнюючи кроку.

— Бо це факт. А чому ти називаєш нас придурками?

Я закочую очі.

— Бо це факт.

Він регоче, хитаючи головою.

— А ти завжди робиш висновки про людей, навіть не поспілкувавшись із ними?

Я розтуляю рота, але одразу закриваю. Що йому відповісти?

Усе, що я знаю про них, — це чутки. І ці чутки кажуть, що краще триматися від цієї трійці подалі. Батько Принца вбив моїх батьків. Це факт.

А Томас і Кіріан — його зграя, його тінь. Завжди поруч, завжди підтримують його в усьому. Якщо Принц — крижана брила, яка вселяє страх самим своїм виглядом, Томас — глузливий вогонь, який спалює тебе повільно й із задоволенням, то Кіріан…

Я кидаю на нього швидкий погляд.

Він іде поруч, його хода розслаблена, а губи розтягнуті в легкій усмішці, ніби він просто насолоджується ранковою прогулянкою. Чому він усміхається?

Усі тільки й говорять, що вони троє — найнебезпечніші люди в столиці. Що поруч із ними ти ніколи не почуватимешся в безпеці.

Учора я бачила це на власні очі.

Як студенти відводили погляди, аби тільки випадково не зустрітися очима з Принцем і його псами. Як навіть викладачі схиляли голови, ніби він не студент, не спадкоємець трону, а вже Король, готовий вирішити їхню долю одним словом. Як у його присутності повітря в залі ніби згущувалося, змушуючи людей стискатися від невидимої напруги.

глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїти бурю думок у голові. Усвідомлюю, що ми вже дійшли до моєї кімнати. Кіріан навіть не попрощався. Просто розвернувся й пішов далі коридором, його постать зникає в напівмороку.

Я стою на місці, не відчиняючи двері. Що він за людина? Усі говорять, що він такий самий, як Принц. Але я бачу лише хлопця, який називає мене «красунею» і сміється, коли я називаю його придурком.

І я не розумію, хто з нас більше бреше.

Я — йому.

Чи він — мені.