Розділ 6 — Мері

Мері

Вранці мене вириває зі сну гучний стук у двері. Крізь напівсон я сподіваюся, що це лише частина мого сну, але ні. Стук повторюється. Потім ще раз. І ще.

— Ідіть до біса й дайте поспати! — бурчу я, натягуючи ковдру на голову.

Але стук стає тільки голоснішим. Ніби хтось вирішив вибити двері замість того, щоб просто почекати.

— Мері, відчини довбані двері! — роздратовано кричить Кріс, перш ніж жбурнути в мене подушкою.

Я стогну, перевертаюся на бік і повільно сповзаю з ліжка. Голова розколюється, очі склеюються, але я все ж таки волочу себе до дверей.

Щойно я прочиняю їх, переді мною постає Принц. Сьогодні він одягнений у чорну спортивну форму, його руде волосся ідеально вкладене, а вираз обличчя — крижаний.

— Чого тобі? — сонно питаю я, протираючи очі.

Він мовчить, уважно оглядаючи мене з ніг до голови. Я помічаю цей погляд, опускаю очі й…

— От чорт, — видихаю я, усвідомлюючи, що стою перед ним у самій піжамній майці й трусиках.

У паніці я грюкаю дверима перед його носом, змушуючи Кріс зареготати.

— О, так! Оце був момент, який мені був потрібен зранку! — сміється вона, спостерігаючи за мною, поки я натягую халат.

Я знову відчиняю двері, уже почуваючись трохи менш вразливою.

— Ну? Чого твоїй світлій дупі від мене потрібно? — роздратовано питаю я.

— Чому ти ще не готова? — його голос холодний, але терплячий.

Точно. Тренування.

Я заплющую очі, згадуючи, як учора вночі, повернувшись до кімнати після гарячого сексу з Едгаром, ми з Кріс випили ще дві пляшки вина. Чотири пляшки на двох… Не дивно, що зараз мені хочеться померти.

— Котра година? — придушено питаю я.

— Сьома ранку і дві хвилини, — беземоційно відповідає він. — Одягайся, я чекаю тебе тут.

— Слухай, може, сьогодні скасуємо? У мене голова болить, — жалібно кажу я, притискаючи пальці до скронь.

— Не треба було так напиватися, — грубо кидає він.

— З чого ти взяв, що я пила? — обурено питаю я.

Принц закочує очі, а потім ковзає поглядом по кімнаті.

— Може, з того, що на вашому столі я бачу чотири порожні пляшки вина? Або з того, що щойно ти відчинила двері, запах перегару мало не збив мене з ніг? Або з того, наскільки опухле в тебе обличчя? — його голос пронизує, мов крижаний вітер. — Ми нічого не скасовуватимемо. Учора я попередив тебе, що чекаю о сьомій ранку.

Мене накриває хвиля люті. 

— Ох, вибачте, ваша світлість, — випльовую я з отрутою в голосі. — Мені потрібно п’ятнадцять хвилин, щоб зібратися.

Я грюкаю перед ним дверима й швидко починаю ритися в шафі, шукаючи одяг. 

Чорні лосини, білий спортивний топ, волосся збираю у високий хвіст. Головний біль просто розриває голову, але валятися часу немає. Швидко вмиваюся, чищу зуби, трохи фарбуюся — треба ж хоч якось приховати наслідки вчорашнього.

Хапаю пляшку води й виходжу з кімнати. Принц оглядає мене, потім розвертається й іде вперед.

Ми мовчки заходимо до величезного тренувального залу. Тут ні душі, тільки ми вдвох. Я озираюся.

Зала неймовірно велика. Високі склепіння стелі перетинають масивні дерев’яні балки, а стіни прикрашені гобеленами з зображеннями великих битв. Уздовж стін тягнуться стійки зі зброєю: мечі, списи, кинджали, навіть луки з сагайдаками стріл. У кутку тренувальні манекени, порізані й обпалені магією, є навіть ринг.

Я встигаю перевести подих, коли раптом чую знайомий голос:

— Ну і навіщо ти розбудив мене в таку рань? — лунає насмішка. — Воу, що за шикарна дупця?

Я різко обертаюся й бачу Томаса, який прямує до нас із лінивою усмішкою. На ньому злегка розстебнута спортивна сорочка, і він виглядає так, ніби прокинувся всього п’ять хвилин тому.

— Гаразд, недарма ти розбудив мене так рано, — каже він, шкірячись. — Крихітко Мері, який приємний сюрприз зранку. А де моя гарна злючка? — він театрально озирається, ніби шукає Кріс.

— Він теж тренуватиметься з нами? — невдоволено дивлюся я на Принца. — По-твоєму, мені мало терпіти тебе, так ти ще одного придурка покликав?

Томас усміхається, не зводячи з мене погляду.

— Ох, яка ж ти мила, Мері. Я знав, що сподобався тобі.

Принц ігнорує мій коментар, просто переводить погляд на Томаса.

— Учора вони з подругою випили чотири пляшки вина. З похмілля від неї толку не буде. Полікуй її.

Я завмираю, переводячи погляд то на Томаса, то на Принца.

— Мері, я думав, ми друзі. Чому ви мене не покликали на вечірку? — обурено шкіриться Томас, підходячи ближче.

— Що означає твоє «полікуй її»? — роздратовано питаю я, але Принц навіть не дивиться в мій бік. — Гей, я в тебе питаю! — вигукую я.

Він нарешті повертається, його крижані очі дивляться в мої.

— Томас — цілитель. Ти сказала, що в тебе болить голова, а нас чекає тренування.

— Мені не потрібна його допомога! — огризаюся я. — Я й з похмілля зможу тебе побити!

Я різко кидаюся вперед, намагаючись ударити його. Але він, навіть не кліпнувши, ловить мою руку в повітрі й стискає її в хватці.

— Починай, — спокійно кидає він Томасу.

Я намагаюся вирватися, але раптом відчуваю, як головний біль зникає. Тіло наповнюється силою, зір стає чіткішим, шум у голові стихає.

— Чорт… — шепочу я, ошелешено кліпаючи.

Принц відпускає мою руку, продовжуючи дивитися мені в очі.

— Дякую, Томас. Ти можеш іти.

— Гей! Ти дзвонив мені п’ять разів, змусив прийти сюди о сьомій ранку, щоб просто відправити назад і не дати побачити, як Мері спітніє? — обурюється Томас. — До того ж, раптом їй знадобиться допомога, якщо ти їй щось зламаєш? Руку чи ногу.

Я відсахуюся, відчуваючи, як крижаний страх розливається по тілу. Серце шалено стукає в грудях, дихання збивається, а м’язи напружуються так, ніби готуються до втечі. Невже Принц справді збирається це робити?