Розділ 5 — Мері

Мері

У грудях щось обривається.

— Що? — видихаю я.

— Гей, тобі чого треба від моєї сестри?! — голос Кайла пронизує повітря, його кроки швидкі, впевнені.

Але Принц навіть не удостоює його поглядом. Його очі прикуті до мене, ніби він бачить щось, чого не бачу навіть я.

— Завтра о сьомій ранку ти маєш бути готова до тренування. Те, що в тебе немає Дару, означає, що тренуватися ти будеш більше, ніж інші.

— Тренувати її буду тільки я! — люто перебиває його Кайл.

Принц нарешті повільно переводить погляд на нього. І в його очах — абсолютна холодна впевненість.

— Ви перебуваєте в університеті й будете дотримуватися його правил. Ти не можеш її тренувати. Я її Наставник, — його голос спокійний. — Тепер це моя робота, і за її життя відповідаю я.

Потім він знову дивиться на мене. У його очах немає жодної краплі тепла, лише крижана рішучість. Виродок! Я прямо зараз не проти встромити йому клинок у серце.

— Завтра о сьомій ранку. Я прийду за тобою.

Він розвертається й іде, не сказавши більше ні слова. Томас мовчки йде за ним.

— Я не тренуватимуся з ним, — твердо кажу я Кайлу, схрещуючи руки на грудях. Груди стискає напруга, а всередині все кипить від люті. — До кого мені звернутися, щоб мені змінили Наставника?

— Наставників не змінюють, Мері, — спокійно каже Едгар, роблячи крок до мене й намагаючись узяти за руку. Я різко відсахуюся, ніби його дотик може мене обпекти.

— Ходімо до заступниці директорки. Он вона стоїть, — Кайл киває в бік невисокої жінки. Вона розмовляє з Кріс, її обличчя зосереджене. На вигляд це мила жінка з коротким чорним волоссям. Я б дала їй не більше сорока років.

Ми пробираємося крізь натовп студентів, аж поки не опиняємося поруч. Вона закінчує розмову й переводить погляд на нас.

— Місіс Готорн, нам потрібна ваша допомога, — каже Кайл.

Її губи складаються у ввічливу, але холодну усмішку.

— Чим же я можу вам допомогти?

Я відчуваю, як пітніють долоні. Хвилювання душить мене, але я видавлюю з себе слова:

— Я хочу змінити Наставника.

Місіс Готорн закочує очі й тихо зітхає.

— Ох, що ж за день сьогодні такий. Які у вас причини бажати зміни?

— Особисті, місіс Готорн, — кажу я, змушуючи себе дивитися їй прямо в очі.

— Я вже це чула сьогодні, — її голос звучить утомлено. — Ви, випадково, не сестра Крістіани Брехарт?

— Ні, вона моя подруга, — відповідаю я. — А що?.. — починаю, але леді Готорн мене перебиває, її очі спалахують легкою цікавістю.

— Хто ваш Наставник?

— Принц, — видихаю я, і в ту ж мить помічаю, як її обличчя змінюється. В очах миготить здивування, але воно одразу зникає, поступаючись місцем крижаній незворушності.

— Вибачте, люба, але я нічим не можу вам допомогти. Ми не змінюємо Наставників.

— Але торік Аріані Гарґроув змінили! — вигукує Кайл.

Леді Готорн кидає на нього строгий погляд.

— Я нічим не можу вам допомогти, — відрізає вона. — До того ж, вам дуже пощастило. Принц — один із найобдарованіших магів. Багато хто мріє опинитися на вашому місці.

Я розтуляю рота, але перш ніж встигаю щось сказати, хтось із викладачів кличе її. Місіс Готорн повертається, кидаючи через плече:

— Мені потрібно йти. Вибачте, але питання закрите.

Я дивлюся їй услід, і холодна дрож пробігає по моєму тілу. Два роки. Два роки він буде моїм Наставником. Людина, чиїй батько вбив моїх батьків. Кайл обережно стискає моє плече. Його пальці теплі, заспокійливі.

— Мері, мені шкода. Але якщо він хоч раз образить тебе — я, не замислюючись, його вб’ю. Мені байдуже на наслідки.

— Дякую, — тихо кажу я, намагаючись видавити з себе хоча б подобу усмішки. — Мені потрібно знайти Кріс. І напитися. Бажано швидко.

Кайл шкіриться, але в очах — м’якість. Він бере мене за руку.

— Так, але спочатку… ходімо. Я тобі дещо покажу, — його голос стає серйознішим.

Ми йдемо коридорами, де давно облуплені стіни й вікна тремтять від вітру, хоч і магічно захищені. Кайл зупиняється перед нічим не примітною стіною. Просто шматок старого каменю. Я кліпаю.

— Мері, тепер записки ти будеш знаходити тут.

— У стіні? — я примружуюся, але нічого не бачу. Ні натяку на тайник. Камінь як камінь.

Кайл ледь усміхається й каже:

— Тут є ніша. Вона захована ілюзією. Тільки ти зможеш її бачити й активувати. Треба сказати: «Місяць і сонце не вороги».

Я роблю крок ближче. Вимовляю фразу, і… Магія, тонка, ледь вловима, пробігає мурашками по шкірі. Просто переді мною в камені з’являється заглибина — ніби тканину реальності трохи відсунули вбік. Усередині — маленький чорний конверт із срібною печаткою.

— Забирай лист, — каже Кайл. — А тепер повтори фразу ще раз. Ніша знову сховається.

— Місяць і сонце не вороги, — кажу я майже пошепки. Магія зникає, і все виглядає, як раніше.

— Я пишаюся тобою, — його голос тихий. — Коли отримаєш важливі відомості — передавай їх мені. Я зв’яжуся з Робертом і Емілі. Твій Наставник навряд чи дозволить тобі покидати університет. Цей виродок не з милих хлопців. І пам’ятай, як важлива твоя обережність. Особливо… з Принцем.

Я міцно стискаю лист в руці й киваю.

— Треба бути уважнішою з ним, — намагаюся говорити спокійно, але всередині все стискається.

Кайл зітхає.

— Так. Ти маєш рацію. — Він обертається, на ходу натягуючи каптур. — Якщо буде інформація — просто напиши мені повідомлення «Хочу випити віскі». Це буде наш код. Ти добре запам’ятала, як дістатися сюди зі своєї кімнати? Я тільки за пів року розібрався з цими коридорами.

Я киваю, і, обійнявши мене, Кайл іде. Я залишаюся сама в порожньому коридорі. Серце гуде. Пальці тремтять, коли я розриваю печатку. Усередині — тонкий аркуш паперу. Рівний, красивий, упевнений почерк. Без жодних завитків. Лише суть.

**Мері, Тепер ти з нами.
Хоч мені й не подобається, що ти цим займатимешся,
Емілі й Роберту я довіряю, як собі, а вони довіряють тільки тобі й Кайлу.