Розділ 4 — Мері

Мері

Він гарний. Його попелясте волосся м’якими пасмами падає на лоб, підкреслюючи виразні сірі очі, в яких читається легка насмішка. Обличчя здається ідеальним, а легка усмішка виказує впевненість у собі. Він одягнений у дорогий костюм, який сидить на ньому бездоганно, підкреслюючи сильні руки й широкі плечі. Увесь його вигляд свідчить про те, що він із забезпеченої сім’ї — доглянутий, бездоганно одягнений і явно звиклий до уваги.

— Нам потрібно в загальну залу, — впевнено заявляє Кріс, роздивляючись його з інтересом.

— Ви першокурсниці? — питає він не поспішаючи, жестом пропонуючи нам іти за ним.

— А в тебе розуму не позичати, — їдко відповідає Кріс. — Так.

Я помічаю, як його погляд ковзає по ній, а потім зупиняється на мені.

— Як вас звати? — запитує він, ведучи нас довгим коридором, то повертаючи праворуч, то ліворуч.

Я схрещую руки на грудях.

— Спочатку ти, — кажу я, дивлячись на нього спідлоба.

Він усміхається.

— Томас. Кірбі.

Кірбі… Я згадую, що Емілі розповідала про них. Ця сім’я володіє мережею пекарень по всьому місту, а батьки — наближені Короля.

— О, у вас чудова випічка, — каже Кріс, усміхаючись. — А от кава… Краще випити з калюжі.

Томас зупиняється перед масивними дерев’яними дверима, оглядає нас із цікавістю, і в його очах спалахує пустотливий вогник.

— Це Мері, — оголошує Кріс, кивнувши в мій бік. — А я Крістіана.

Томас широко всміхається, на мить затримуючи погляд на мені, а потім з легким кивком штовхає важкі двері.

— Ласкаво просимо до загальної зали, крихітко Мері й злюка Крістіана.

Я завмираю біля входу, на мить затамувавши подих. Повітря тут насичене магією — вона ніби м’яким світлом огортає стіни, розписані химерними візерунками й давніми символами. Стеля переливається, як нічне небо, всіяне безліччю зірок, які, здається, справді рухаються. Високі колони, обвиті золотавими рунами, підтримують цей величний простір.

Гул сотень голосів, що лунають унісон, заповнює залу, підіймаючись угору й гублячись у глибині її величезних склепінь. У центрі стоять викладачі, одягнені в суворі шати, їхні постаті сповнені гідності й мудрості. Тут, у цьому місці, сплітаються долі сотень студентів, і я відчуваю, як по шкірі пробігає легкий холодок усвідомлення — тепер я частина цього.

Томас заходить усередину, залишаючи мене й Кріс біля входу.

— Гей, ти як мене назвав, придурку? Ану повтори, і я тебе засмажу! — обурено вигукує Кріс, її очі спалахують люттю.

Томас зупиняється, ліниво розвертається й дивиться на неї з порожнім, майже глузливим виразом.

— Упевнений, жарко буде не тільки мені, коли ти стогнатимеш і проситимеш мене продовжити, — каже він із хижою усмішкою.

Кріс завмирає, а потім починає голосно, іронічно сміятися.

— Що-що?! — її обурення майже вібрує в повітрі.

Томас лише шкіриться й іде геть, залишаючи її в гніві.

— Ну й придурок, — люто видихає вона, проводжаючи його поглядом.

— Забудь, Кріс, — кажу я, кладучи руку їй на плече. — Навчишся користуватися своїм Даром і змусиш його пошкодувати про ці слова.

Вона киває, але її очі досі сяють від злості.

— Гей, ходімо, он Кайл і Едгар, — додаю я, відволікаючи її.

Поки ми пробираємося крізь натовп, я мимоволі знову оглядаю залу. Усе тут просякнуте давниною, величчю й силою. Легенди оживають на стінах, врізаючись у кам’яні поверхні, мов живі картини. Це місце заворожує й тисне водночас.

Я стаю поруч із Кайлом, а Кріс стає трохи позаду мене, усе ще кидаючи вбивчі погляди в бік Томаса. Я стежу за її очима й ловлю його усмішку — саркастичну, глузливу, нахабну.

— Я коли-небудь прикончу цього придурка. Запам’ятай мої слова, — шипить Кріс.

Я киваю й відводжу погляд, але тут помічаю іншого хлопця. Мій погляд зустрічається з його, і я відчуваю, як серце пропускає удар. Від цього погляду мені стає моторошно.  

Високий, із яскраво-рудими волоссям — він ніби втілення благородства й сили. Риси його обличчя різкі, ідеальні, а холодні блакитні очі пронизують мене поглядом. На ньому костюм глибокого чорного кольору, який ідеально сидить на підтягнутому тілі й навіть перевершує елегантність одягу Томаса. Але справа не в костюмі — справа в ньому самому. У тому, як він стоїть. У тій невидимій силі, що від нього виходить. Страшній силі, від якої стає зле.

Чорт. Я десь уже бачила це обличчя. Я так і не відводжу погляд, загипнотизована його присутністю, поки мене не смикає Кріс.

— Гей, Мері, що скажеш? — питає вона.

— Про що? — розсіяно питаю я, не розриваючи зорового контакту з рудоволосим хлопцем.

— Ти на кого це так витріщаєшся? — каже Кріс, ловлячи мій погляд. — Слухай, а цей рудий схожий на тебе, — раптом зауважує вона, кивнувши в бік мого брата.

— З якого дива я схожий на цього виродка?! — різко видає Кайл, у голосі чується роздратування. — Це Принц, — коротко кидає він.

Мене ніби окропили крижаною водою.

— Принц? — пересохлими губами питаю я.

— Так, — підтверджує Кайл.

— Свята трійця, — вставляє Едгар із кривою усмішкою. — Принц, Томас Кірбі й Кіріан Тарр.

Я відчуваю, як усередині підіймається хвиля холоду, розтікаючись по хребту. Тепер зрозуміло, звідки його краса. Краса короля прямо пропорційна його нелюдяності. Принц — його син. Син того, хто знищив мою сім’ю й зруйнував моє життя.

Вуха закладає шумом, серце стукає надто голосно.

— Мері, ти як? — стурбовано питає Кайл, беручи мене за руку.

— Усе нормально, — видихаю я, намагаючись придушити тремтіння у голосі. — Я просто…

І раптом голос — сильний, владний — пронизує простір, вириваючи мене з цього стану.

— Дорогі учні, ласкаво просимо до університету Вейранос, названого на честь нашого великого Королівства та столиці, — лунає жіночий голос, і я різко повертаю голову.