Розділ 3 — Мері

Мері

Вранці Роберт висадив нас із машини біля університету. Перед нами височіла велична будівля, складена з масивних кам’яних блоків, вкритих візерунками часу. Судячи з того, що я знаю, університетові понад дві тисячі років, але, попри це, він виглядав бездоганно — регулярні реставрації зберігали будівлю в первісному вигляді. Мабуть, це єдине корисне, що робить Король для міста.

Я зачаровано роздивляюся масивні колони біля входу, витончені сходи й акуратні алеї, що ведуть углиб, коли раптом чую знайомий голос:

— Гей, Мері!

Я різко обертаюся, і перш ніж встигаю хоч якось відреагувати, Кріс кидається на мене зі швидкістю світла й стискає в міцних обіймах.

— Сьогодні перший день! — її голос наповнений захватом і радістю.

Кріс неймовірно красива. Її довге, кольору неба переливається на сонці, а яскраво-зелені очі сяють збудженням. Вона трохи вища за мене, з витонченою, але водночас спортивною фігурою, через яку часто озираються хлопці, коли вона проходить повз.

— Гей, а мене обійняти не хочеш, малявко? — пролунав трохи глузливий голос Кайла.

Він стоїть поруч, шкірячись, його волосся скуйовджене вітром, а бурштинові очі сяють азартом.

— Ти всього на рік за нас старший, дурню, — пирхає Кріс, але одразу ж обіймає його.

Однак її грайливість на мить змінюється хвилюванням, і вона тихо додає:

— Якщо чесно, я жахливо нервую…

— Емілі й Роберт домовилися, щоб нас поселили в одну кімнату! — радісно повідомляю я, сподіваючись відволікти її від тривоги.

Очі Кріс миттєво спалахують захватом.

— А я вже знаю! — каже вона з широкою усмішкою. — Я тут із сьомої ранку. Поки речі розклала, поки все віднесла…

Вона робить драматичну паузу й закочує очі:

— Потім згадала, що забула фен, довелося їхати за ним.

Я тільки збираюся щось відповісти, коли чую:

— Ну що, красуні, ласкаво просимо.

Я піднімаю погляд і зустрічаюся з пронизливими блакитними очима, які ніби відображають його Дар перетворювати воду на лід. Переді мною стоїть Едгар — високий, із красивими рисами обличчя й сильною лінією підборіддя. Його темно-каштанове волосся злегка скуйовджене, ніби він щойно провів по ньому пальцями.

Едгар — найкращий друг Кайла ще зі школи, і за ці чотири роки став постійною частиною мого життя. Він часто буває в нас, легко вписуючись у будь-яку розмову, заповнюючи собою простір. Іноді він допомагає мені зняти напругу — його дотики дарують миті забуття, хоч і короткі. Єдиний недолік нашого «дружнього» сексу — моя неможливість отримувати оргазми й те, що він завжди хотів більшого. Хотів стосунків.

А я не могла й не хотіла. Секс допомагає розслабитися й наповнитися приємними емоціями. Але це максимум, що я можу дозволити собі в стосунках із хлопцями, враховуючи мій Дар. Та й до того ж інша людина не може любити мене, якщо не знає, хто я.

Він дає Кайлу «п’ять», і той, шкірячись, вимовляє:

— Ну, ми погнали. Зустрінемося в загальній залі за пів години.

Едгар підходить ближче до мене, його кроки легкі, але впевнені. Він наближається, теплом своєї долоні ковзає по моїй талії, змушуючи здригнутися від несподіваного, але вже знайомого дотику.

Я відчуваю його дихання біля самого вуха, і від цього по спині пробігає ледь вловима дрож. Його голос низький, оксамитовий, проникає просто під шкіру:

— Якщо в тебе буде важкий день і тобі потрібно буде вимкнути мозок — напиши.

Він не тисне, не наполягає, але в голосі звучить щось обіцяюче, щось таке, від чого всередині все стискається. Я знаю, що він має рацію. Я знаю, що, можливо, в якийсь момент і справді напишу йому.

Кайл і Едгар зникають за рогом, а Кріс, міцно стиснувши мою руку, тягне мене за собою в бік крила, де знаходяться кімнати.

— Ходімо, я поцупила з дому пляшку вина, встигнемо відсвяткувати перший день! — радісно вигукує Кріс.

— Та тихіше ти! — я заливаюся сміхом.

Я всміхаюся, спостерігаючи за її щирим захватом і радістю, але десь глибоко всередині мене накриває тривога. Цей день багато що змінить. І хоча поруч зі мною друзі, всередині все одно ворушиться неспокій.

У нашій із Кріс кімнаті тепло й красиво. Ніжно-зелені стіни створюють відчуття спокою й затишку. На одній зі стін висить наш із Кріс портрет — зроблений на одному зі свят, він зафіксував момент, коли ми сміємося, щасливо обіймаючи одна одну. Вчора на цьому місці висів портрет Короля. Чорта з два я житиму в кімнаті з зображенням цього виродка. Я зняла його, не замислюючись, і попросила Роберта прибрати подалі.

Моє ліжко стоїть праворуч від стіни, акуратно застелене, із темним пледом, який я привезла з дому вчора. Ліворуч — ліжко Кріс, і, як завжди, її ковдра збита, а подушки розкидані в різні боки, хоча ми не провели тут іще жодної ночі.

Ліжка достатньо великі, щоб можна було вільно витягнутися, а біля кожного стоїть тумбочка. Біля вікна розташований величезний білий стіл із двома м’якими кріслами — місце, де нам доведеться проводити довгі вечори за підручниками чи нескінченними розмовами. Ліворуч від входу — величезна шафа для одягу, містка, але чомусь уже здається переповненою речами Кріс. Праворуч — двері, що ведуть у ванну, мою особисту розкіш, яка дісталася нам лише завдяки тому, що Емілі й Роберт забезпечені.

Я мимоволі всміхаюся, усвідомлюючи, як мені пощастило. Тут справді красиво, і якби не певні обставини, я, можливо, була б щаслива.

— Ну що, за наш перший день, красуне! — каже Кріс, з азартом відкорковуючи пляшку вина.

— Треба було десь дістати келихи, — зауважую я, насупившись.

Кріс закочує очі й сміється:

— Вони нам не знадобляться. І з яких це пір ти стала такою ніжною? Келихи їй подавай… — вона притискає шийку пляшки до губ, робить кілька глибоких ковтків і простягає її мені.

Я беру пляшку й п’ю, відчуваючи, як тепла рідина обпікає горло. Зробивши три ковтки, передаю її назад.