Розділ 2 — Мері

Мері 

Відчиняючи двері, я тихенько прослизнула на кухню. Простір наповнений м’яким напівмороком, лише сріблясте світло повного місяця ллється крізь панорамні вікна, освітлюючи гладкі поверхні. Кухня простора й поєднана зі столовою, облаштована в теплих, спокійних тонах. Білосніжні мармурові стільниці злегка поблискують у слабкому світлі, а темні дерев’яні шафи із золотавими ручками створюють відчуття затишку.

Навпроти полиць і плити — масивний острів. Його темна основа контрастує з мармуровою поверхнею. На ньому можна не лише готувати, а й сидіти з іншого боку, що ми часто робимо вечорами. Трохи далі — величезний обідній стіл із темного дерева, за яким ми зазвичай збираємося всією сім’єю. Його поверхня бездоганно чиста — Емілі завжди стежить за порядком.

Я тихенько прокрадаюся до шафи, що сягає стелі. Коли відчиняю її, одразу вмикається м’яка підсвітка, яка забарвлює скляні пляшки й келихи в тепле золотаве сяйво. Пляшки стоять ідеально рівними рядами, а посередині полиці висять різні види бокалів — для вина, віскі, шампанського. Я простягаю руку, обережно беру келих і акуратно витягую пляшку білого вина. Щойно я збираюся зачинити шафу, як раптом спалахує світло.

Від несподіванки я підстрибую, мало не впустивши пляшку.

— Візьми й мені келих, — лунає знайомий м’який голос.

Я обертаюся й бачу Емілі. Вона стоїть у дверному отворі, її карамельне волосся трохи скуйовджене, а в очах читається втома й тепло.

— Так, звісно, — поспіхом відповідаю я, відчуваючи, як до щік підступає легкий рум’янець. — Вибач.

— Не переймайся, — усміхається вона, але в цій усмішці є щось сумне. — Я знаю, що ти вже другий рік крадеш моє вино. Кайл здав тебе, коли я застукала його за тим, що він тягне джин Роберта, — додає вона зі смішком.

Я винувато всміхаюся:

— Вибач.

Емілі зітхає, її погляд на мить затуманюється:

— Сьогодні четверта річниця їхньої смерті, — тихо каже вона, і її очі наповнюються сумом.

Я киваю, ставлячи келихи й пляшку на острів.

— Якщо ти знала, що я краду вино, чому нічого не сказала? — питаю я, намагаючись перевести розмову в інше русло.

Емілі знизує плечима, ковзаючи пальцями по гладкій поверхні столу:

— У такі дні, як сьогодні, я розуміла, що тобі потрібно побути на самоті й випити. Але сьогодні… — Вона не встигає договорити, як на кухню заходить Роберт.

Він обводить нас спокійним поглядом, а потім каже:

— Завтра ти їдеш і певною мірою залишатимешся сама…

— Гей, взагалі-то я їду з нею й буду приглядати! — з голосним вигуком на кухню вривається Кайл.

Він буквально влітає, мов вихор, скуйовджений і з сяючою усмішкою на обличчі. Його бурштинові очі блищать від передчуття.

— Ти їдеш, і нам здалося, що сьогодні тобі хотілося б побути з нами. Але якщо скажеш, щоб ми пішли — ми підемо, — каже Роберт, і я помічаю в його погляді турботу.

Я стискаю пальці на ніжці келиха, відчуваючи, як тепло розливається по грудях.

— Ні, ви мали рацію. Сьогодні я хочу побути з вами, — тихо відповідаю я.

— От і чудово! Хоча я б усе одно не пішов, — шкіриться Кайл. — Дістань пляшку джина, ту, що на самій верхній полиці.

Я бачу, як Роберт повільно повертає голову в його бік, примружившись.

— По-перше, з чого ти вирішив, що питимеш? А по-друге, з чого ти вирішив, що питимеш мій найдорожчий алкоголь? — зі спокійною усмішкою запитує він.

— Ну, тату, мені вже двадцять один, і я ж завтра знову їду, хіба ти не сумуватимеш? — тягне Кайл із перебільшено сумним обличчям. — Ну, будь ласка, хоча б дай спробувати!

Роберт втомлено зітхає, хитає головою, але в кутиках його губ грає усмішка:

— Гаразд, Мері, дістань, будь ласка, пляшку.

Поки я тягнулася до верхньої полиці, Емілі вже ставить красиву тарілку з нарізаним сиром, м’ясом і горіхами. Тим часом Кайл безцеремонно пересипає мою їжу з контейнера в тарілку й ставить у мікрохвильовку.

Я запитально дивлюся на нього.

— Ти ж нічого не поїла. Спочатку їжа — потім алкоголь, — заявляє він, задоволений своєю турботою.

Я всміхаюся. Ці люди… Вони стали моєю сім’єю.

— Тату, о котрій завтра ми виїжджаємо? — питає Кайл у Роберта.

— Перший ознайомчий день у Мері починається о десятій. До того часу ви маєте встигнути віднести її речі в гуртожиток. Оскільки ми майже все вже перевезли, — він дивиться на мене з усмішкою, — я привезу вас о дев’ятій ранку.

— От чорт, це ж о котрій треба вставати?! — обурююсь я.

— Судячи з того, що ти дві години будеш приймати ванну, годину займе сушка волосся і ще півтори — твій макіяж… — Кайл загинає пальці. — А потім ще треба поснідати… Краще починай збиратися зараз.

— Ти пропустив тренування в списку, — сміючись, каже Емілі. — Чи це означає, що ви маєте почати прямо зараз? — додає вона, і Роберт сміється разом із нею.

— Ні, тренування, так і бути, завтра пропустимо, — заявляє Кайл.

— Та ну! — дивуюся я.

— Так, по-перше, завдяки тобі я зараз спробую найдорожчий алкоголь у своєму житті. А по-друге, не хочу завтра вислуховувати, що в тебе не залишилося часу на макіяж і всі хлопці університету побачать тебе ненафарбованою! — сміється він.

— Мене не цікавлять ніякі хлопці.

— Мері, не забувай, що більшість студентів знаходять собі пару саме в ці роки, — мило всміхається Емілі.

— От-от. Тільки їм, — він пальцем вказує в бік батьків, — хоча б не доведеться дивитися, як ти зажимаєшься по коридорах зі старшокурсниками, і бігати охороняти твою невинність, — додає Кайл.

— Пізно охороняти те, чого вже… — починаю я, але одразу запинаюся. — Я не планую ніяких стосунків. Мені б пережити цей рік — то ще розвага.

Емілі й Роберт зробили вигляд, ніби не почули моїх останніх слів, розглядаючи келихи. Кайл заливається сміхом, наливаючи мені вино. Я їм і спостерігаю за ними. Чорт, як же я сумуватиму без них увесь навчальний рік.