Розділ 1 — Мері

Мері

Я вдивляюся у своє відображення, уважно вивчаючи риси обличчя, які за останні пів року стали трохи жорсткішими, дорослішими. Зелені очі дивляться на мене з напругою, а губи стиснуті в тонку лінію. Глибоко зітхнувши, я збираю довге чорне волосся в тугий хвіст, відчуваючи, як легка дрож пробігає по пальцях.

Одягаючись, я машинально проводжу долонями по тканині чорних рваних джинсів, які облягають фігуру, підкреслюючи силу мого тіла, здобуту нескінченними тренуваннями. Легка рожева футболка різко контрастує з настроєм моїх думок.

Я беру пензлик і наношу легкий макіяж, уникаючи туші. Сьогодні я, найімовірніше, буду плакати…

— Гей, Мері, — лунає приглушений голос Кайла за дверима.

Я кліпаю, розриваючи контакт із власним відображенням, і обертаюся до тумбочки, де чекає рюкзак.

— Заходь, — кажу я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Двері безшумно відчиняються, і до кімнати входить Кайл. Високий, стрункий, із широкими плечима, він заповнює собою весь простір, ніби навіть повітря підлаштовується під його присутність. Його руде волосся, що відливає міддю у світлі лампи, трохи скуйовджене, але це лише додає йому недбалого шарму. Риси обличчя різкі, мужні — чітка лінія вилиць, сильне підборіддя й виразні губи, які розпливаються в усмішці.

Але найчарівніше в ньому — це очі. Глибокі, кольору темного бурштину, вони ніби проникають крізь оболонку просто в душу. У них живе щось більше, ніж просто юнацька відвага — мудрість, сила, щось непохитне, як давні скелі. І хоча він лише на рік старший за мене, в ньому немає жодної краплі хлоп’ячості. Кожен його жест, кожен рух просякнуті впевненістю.

Саме Кайл усі ці пів року тренував мене, коли приїжджав на вихідні. А також давав завдання для тренувань, щоб я могла займатися, коли його немає вдома. Університет не можна покидати, і студенти живуть там увесь час — від першого дня навчання до останнього. Але якщо Наставник дозволить, можна приїжджати додому на вихідні. Кайлу пощастило: у нього хороший Наставник, який до того ж наш сусід.

У Кайла не найрідкісніший Дар, зате неймовірно корисний — здатність керувати предметами силою думки. Із такою силою після університету він цілком міг би стати одним зі Стражників — найвищої військової касти, яку шанують у нашому світі. Але я знаю, як сильно він ненавидить Короля. Знаю, що він ніколи не служитиме тому, хто віддає накази, руйнуючи життя.

Якось місяць тому, коли ми напилися, він зізнався, що хотів би навчати таких, як я — тих, кому не дісталися Дари. Тих, хто або зовсім позбавлений магії, або здатен лише на слабкі заклинання. У його голосі було стільки щирого бажання допомогти, що я впевнена: він стане чудовим викладачем.

— Мама питає, чи будеш ти вечеряти з нами, чи… — він не договорює, але я вловлюю в його погляді сум.

Мені хочеться сказати, що залишуся, але горло зрадницьки стискається.

— Передай Емілі, що я повечеряю сьогодні з батьками, — з болем у голосі відповідаю я.

Кайл киває, на мить затримуючи на мені погляд.

— Так, звісно. Ми так і подумали, — він мовчить, а потім додає: — Мама просила передати, щоб ти зайшла на кухню перед тим, як іти.

— Звісно, дякую, Кайле. Я вже йду.

Він виходить, а я роблю кілька глибоких вдихів, перш ніж вийти з кімнати.

Коли я заходжу на кухню, перше, що бачу, — це Роберт біля плити. Він щось помішує в каструлі, його рука впевнено тримає дерев’яну ложку, а губи тихо наспівують слова якоїсь старої пісні. Емілі стоїть поруч, склавши руки на грудях, і з усмішкою спостерігає за ним. Вони — наймиліша пара, яку я коли-небудь бачила, після моїх батьків.

Чотири роки тому вони взяли мене під опіку, коли Король наказав убити моїх батьків через підозру у використанні чорної магії. Це була брехня, але кого це турбує? Наказ короля — вирок. Ніхто не насмілився б його оскаржити. Минули роки, а я досі не знаю справжньої причини їхнього вбивства.

— Мила, тримай, — голос Емілі вириває мене з думок.

Я піднімаю погляд і бачу, як вона простягає мені контейнер із їжею.

Емілі сорок два, але виглядає молодшою за свої роки. Висока, струнка, з довгим карамельним волоссям, яке завжди акуратно зібране, і теплими карими очима. У її усмішці стільки ніжності, що стає боляче.

— Дякую, — з вдячністю кажу я, намагаючись не видати тремтіння в голосі.

Роберт підходить до нас, тримаючи в руках маленький мішечок, з якого долинає запах свіжої випічки.

— Якщо треба буде тебе забрати — подзвони мені, і я приїду, добре? — каже він, передаючи мені пакет із круасанами.

Він трохи старший за Емілі — йому сорок п’ять. Високий, міцної статури, зі світло-русявим волоссям і виразними блакитними очима, в яких завжди можна знайти тепло. Незважаючи на те, що Емілі доволі висока, поруч із ним вона здається тендітною.

— Звісно, дякую вам, — кажу я, ховаючи контейнер і мішечок у рюкзак.

Не встигаю зробити й кроку, як вони обоє простягають до мене руки, огортаючи теплими обіймами.

— Гей! А я як же?! — лунає голос Кайла, і за секунду він підбігає до нас, сильно притягуючи мене в обійми.

Ми стоїмо так кілька хвилин, і я відчуваю, як по тілу розливається тепло. Їхня ніжність, турбота, любов проникають під шкіру.

Я перша відсторонююся і з усмішкою кажу:

— Мені час. Обіцяю, що повернуся до півночі.

— Краще до десятої, — бурчить Кайл. — Те, що завтра ми їдемо в університет, ще не означає, що можна пропускати ранкове тренування, поки я вдома.

— От чорт, ну будь-ласка, давай хоча б завтра виспимося, — з усмішкою благаю я.

— До речі, Мері, не забудь зібрати решту речей, потрібних для навчання. Основне ми вже перевезли в гуртожиток, але ти казала, що щось іще залишилося.

— Звісно, у неї мільйон кофтинок і ціла валіза косметики, — сміється Кайл, обертаючись до мене.

Я закочую очі, але він не зупиняється. Підходить ближче, схиляється до мого вуха й із посмішкою шепоче: