Глава 33

Прокидаюся вранці від легкого погойдування. Я лежу оголена на чоловічому плечі, моя нога закинута на нього, а його рука обіймає мене. Гарячково згадую минулу і мене кидає у жар. Не розумію як я могла зізнатися йому у коханні та провести спільну ніч. Ми надто мало знаємо одне одного, я планувала розповісти йому про свою брехню і вже потім, можливо, робити якісь повільні кроки до зближення. Не можу повірити, що віддалася йому після двох тижнів зустрічань. Це геть на мене не схоже.
Проте, мушу визнати, я ні про що не шкодую. З Андрієм добре, затишно, тепло. Алкоголь розв’язав мені язика та дозволив втілити у життя потаємні бажання. Обережно оглядаюся у пошуку одягу. Він розкиданий на підлозі. Намагаюся тихо встати з ліжка й сподіваюся не розбудити чоловіка. Зсуваюся з-під його руки, не стримуюся та падаю на підлогу. Моя невдала втеча завершується ганебним падінням. Андрій зривається на ліжку та сідає:
— Мар’яно? Що сталося?
Лежу на підлозі, пасма волосся застелюють очі. Відкидаю волосся назад, хапаюся за ковдру та тягну на себе, намагаючись сховатися під нею від гарячих поглядів чоловіка. Ковдра повільно сповзає тілом Андрія, оголюючи його. Притискаю ковдру до грудей та боюся поворухнутись. Здається один невірний рух і Андрій постане переді мною у дуже непристойному вигляді. Проте це зовсім його не бентежить. Він підозріло зіщулює очі:
— Що ти робиш?
— Я? — перепитую так, наче у каюті є ще хтось. — Я нічого не роблю, і зовсім не намагаюся тебе оголити, як це може здатися, на перший погляд.
— Власне здається, що ти хочеш від мене сховатися, — Андрій влучає у ціль. Наче спійманий злодій, я нервово кусаю губи.
— Ні, хочу тільки одягнутися, — намагаюся не дивитися на його м’язистий торс.
Андрій тягнеться до мене та хапає за руки. Змушує мене сісти поруч та притискає до себе:
— Що таке? Ти мене соромишся?
— Це так очевидно? — не заперечую і підтягую ковдру майже до шиї.
— Вночі ти не соромилася.
— Алкоголь зробив мене сміливою, — бурчу у відповідь. — Ми не повинні були, ми надто мало зустрічаємося, мало знаємо одне про одного і мені точно не варто було зізнаватися у почуттях.
Чоловік важко зітхає та бере мої руки й свої долоні:
— Мар’яно, ти дивовижна. Не важливо скільки часу ми зустрічаємося. Цього вистачило мені, щоб закохатися. Мар’яно, я теж тебе кохаю. Для мене ти бажана жінка і мені важко стримуватися поруч з тобою.
Він спрагло мене цілує, а я зовсім не опираюся. Поступово ковдра опиняється на підлозі і ніщо не заважає чоловіку торкатися до мене. Андрій ніжно цілує шкіру, торкається найпотаємніших місць і ми зливаємося у єдине ціле.
Через деякий час лежимо на тісному ліжку, обійнявшись. Чоловік цілує мене у скроню та підводиться:
— Більше ніколи мене не соромся. Ти моя, а я твій. Піду гляну, що там на палубі.
Андрій одягається та йде, і я вдячна йому за це. Залишаюся наодинці зі своїми думками, які не можу привести до ладу. Я повинна сказати, маю зізнатися, але навіть не уявляю з чого почати. Одягаюся та виходжу на палубу.
Холодний вітер одразу протвережує краще, ніж будь-яка кава, а перші промені сонця викривають сліди вчорашнього вечора: розмазаний макіяж та зім’ятий одяг.
Андрій метушиться, його волосся куйовдить вітер, і він вже встиг приготувати міні сніданок. Бачу дві чашки кави та вчорашню випічку. Щільніше кутаюся у плед та підходжу до чоловіка. Мого чоловіка.
— Люблю, коли чоловіки уміють готувати, — обіймаю його за спину.
— Зробити каву та вибрати з пакета круасани це ще не готування. Справжній майстер-клас я покажу тобі пізніше. Приготую качку по-пекінськи, — чоловік розвертається до мене обличчям та цілує у носик.
Мене огортає хвиля затишку та любові. Ми сідаємо поруч в обіймах, вкриваємося одним пледом, п'ємо гарячу каву та дивимося на сонну річку. Міцна кава пахне так, ніби весь світ звівся до цього ранку.
Не хочеться повертатися до сірих буднів, але яхта пришвартовується до берега, і ми виходимо на сушу. Андрій відвозить мене до ресторану. Як тільки його авто зникає за рогом, я одягаю форму офіціантки та працюю. Сьогодні все здається якимось не таким, як зазвичай. Кава солодшою, ресторан затишнім, сонце яскравішим. Я літаю на крилах щастя в досі не можу повірити, що Андрій мене кохає.
Сходами підіймаюся до кабінету Євгенії й несу їй каву. Двері трохи прочинені. З кабінету доноситься її голос:
— Андрій спочатку не хотів, але я запевнила його, що краще дати Мар’яні шанс, — я завмираю на місці. Не розумію, чому Євгенія говорить про мене та Андрія. Тамую подих, не рухаюся, і слухаю далі:
— Зрештою парі є парі. Ми навіть ставки робили, коли дівчина все розповість, а вона вперто не зізнається і продовжує вдати мене. Гадає, що ми не знаємо по її брехню. Їздить на об'єкти, бігає з договорами й наче щось вирішує. Ми з Андрієм вже про все домовилися, він навіть почав реконструкцію. Андрій впевнений, що сьогодні вона про все зізнається, і навіть поставив на це жирненьку суму.
Моє серце ніби падає вниз і не знаходить дна. Стає важко дихати, це не може бути правдою. У голові лунають її слова, як дзвін у порожньому храмі. Мене нудить від власної наївності.
Євдокія сміється з кимось телефоном, а я стою в коридорі, немов тінь, що випадково опинилася у чужому житті. Тепер кожен спогад з Андрієм здається фальшивим, несправжні його погляди, жарти, навіть той вечір на яхті. Я розумію, він знав. Вони обидва знали. Пальці тремтять, серце болить, наче його стискають залізними лещатами. На сходах ковтаю повітря, і воно гірке, як попіл.
Мені хочеться ридати, вити, бігти геть. Здається, я тільки зараз прокинулася і світ уже не той. Андрій навмисно мене спокусив, змусив повірити у своє кохання, а ввечері я й справді хотіла все йому розповісти. Почуваюся наївною дурепою. Стискаю пальці в кулак. Ти, пошкодуєш, Андрію. Надумав грати моїми почуттями? Я зроблю так, щоб ти ніколи не виграв це парі.