Глава 31

Я тягнуся до нього і сміливо цілую у губи. Впевнено, з бажанням, адже тепер це чоловік, з яким я зустрічаюся. Через декілька хвилин ми виходимо з котеджу, і прохолодне ранкове повітря одразу б’є в обличчя. Ліс пахне сосною та мокрою травою після нічного дощу. Намагаюся не посковзнутися на слизьких плитках. Йдемо до залу та снідаємо. Андрій телефонує та домовляється про евакуатор. Поснідавши, виходимо надвір.
— Ти впевнена, що все взяла? — Чоловік озирається на котедж, у якому ми провели ніч, наче у нас були величезні валізи. Я киваю:
— Ага, навіть свою гідність. Хоча після ранкової сцени вона трохи пошарпана. Андрій тихо сміється.
— Добре, що не зникла повністю.
Коли ми підходимо до центральної дороги, бачимо евакуатор. Через деякий час автомобіль опиняється на евакуаторі. Ми сідаємо в машину, котра мала нас підвезти до міста. Андрій за кермом, я поруч. Він час від часу кидає на мене короткі погляди, а я вдаю, що дивлюся у вікно. Насправді ловлю відображення його обличчя в склі.
— Ти сьогодні мовчазна, — нарешті каже він.
— Просто думаю, — переводжу на нього погляд.
— Про що?
— Про те, що не кожен день прокидаєшся в котеджі посеред лісу з чоловіком, який тобі подобається.
Від свого зізнання стає незатишно. Андрій усміхається краєчком губ, нахиляється та бере мене за руку:
— Сподіваюся це не перший наш спільний ранок.
Дорога в’ється поміж зелених пагорбів, сонце проривається крізь хмари. На радіо грає щось легке, ненав’язливе, а я ловлю себе на тому, що не хочу, аби ця поїздка закінчувалася. сказати. Я маю йому сказати правду. Страх засідає у венах та спазмує горло. Сумніваюся, що Андрій захоче зустрічатися зі мною, якщо дізнається про мою брехню. Хочеться відтягнути цю мить і я вирішую дати нам один день. Завтра обов’язково все йому розповім, а сьогодні я дівчина Андрія Соколовського. Хоча б один день походжу у цьому статусі.
Наступні два тижні минають надто швидко. Я ходжу на побачення з Андрієм, та балансую між офіціанткою та успішною власницею ресторану. Я досі не наважилася розповісти Андрієві правду і здається за цей час я встигаю у нього закохатися. Тепер зізнатися ще важче. Боюся, що після такого він не захоче мене бачити. Сьогодні я відпрошуюся у Юлі й швидко змінюю робочу форму офіціантки на чорні джинси та кросівки. У мене побачення з Андрієм і він просив одягнутися зручніше. Знайоме авто під'їжджає до ресторану і я миттю випурхую на вулицю. Сідаю на пасажирське сидіння та цілую чоловіка у щоку:
— Привіт!
Він бере мене за руки та притягує до себе. Не дозволяє відхилитися та заціловує мої вуста. Спрагло, жадібно, власницьке. Поруч з ним почуваюся бажаною жінкою, а кожний його рух просякнутий пристрастю. Зрештою Андрій неохоче мене відпускає:
— Ти хотіла відкупитися від мене коротким чмоком у щоку?
— Ні, я хотіла, щоб ти проявив ініціативу.
Чоловік відхиляється та заводить двигун. Авто їде міськими вулицями, а ми активно говоримо. Я твердо вирішила сьогодні у всьому зізнатися. Моя брехня затягнулася й у кінці вечора я обов’язково все розповім. Не одразу розумію, куди ми їдемо. Андрій загадково мовчить про це, лише краєм вуст посміхається, коли я його про це питаю. Зупиняємось біля причалу. Перед очима білосніжна яхта, котра повільно погойдується на хвилях. Андрій вказує на неї рукою:
— Ось ми і приїхали. Сьогодні я запланував прогулянку на цій красуні.
— Ти жартуєш? — моє серце мало не втікає у п’яти. Я не вмію плавати й страшенно боюся води.
— А я схожий на людину, яка жартує з речами, що мають двигун і вино на борту?
Андрій виходить з авто і я слідую за ним. Стою біля автомобіля, наче вкопана. Прикушую губу та зізнаюся:
— Я не вмію плавати й боюся води.
— Ми й не плаватимемо. Плаватиме яхта, а ми просто будемо на борту. Не хвилюйся, обіцяю повернути тебе на сушу цілою та неушкодженою.
Чоловік простягає долоню і я боязко вкладаю свою руку. Він допомагає мені ступити на палубу, міцно тримаючи.. Усередині все блищить, а я відчуваю себе героїнею фільму, щоправда, з волоссям, яке вітер перетворює на пташине гніздо.
— Ти точно не плануєш утопити мене десь посеред Дніпра? — намагаюся пригладити пасма.
— Ні, адже я не хочу залишитися без такої вродливої дівчини, — він підморгує.
Ми відпливаємо. Двигун м’яко гуде, вода розступається, залишаючи за нами сріблясту доріжку. Я стою на палубі яхти, тримаюся за поручень і намагаюся виглядати так, ніби мені це знайомо. Насправді я вперше на яхті. Вітер розплітає волосся, вода блищить, а Андрій, має такий вигляд, ніби народився з кермом у руках.
— Красиво, правда? — чоловік злегка нахиляється до мене.
— Дуже, — погоджуюся, хоча в голові дзвенить не від краси моря, а від хвиль, що підкидають нас угору-вниз. Намагаюся всміхатися, але світ раптом починає хитатися.
— Мар’яно, ти якась бліда, — Андрій відпускає кермо і швидко підходить до мене. Мені зовсім не хочеться мати вигляд як блідий моль, але моя вестибулярка взяла верх. Роблю глибокі вдихи, сподіваючись, що мені полегшає:
— Усе добре, — брешу, оскільки соромно зізнатися, що мене нудить. Він підіймає брови.
— Чому ти тримаєшся за поручень, як за останню надію на життя?
Відкриваю рота, щоб заперечити, але замість цього чую власне:
— Можеш зупинити цю штуку?

Подарунок для вас, промокод на безкоштовне читання книги KlPv5FnV Шлюб за контрактом" Юліанна Бойлук