Глава 30

Андрій знову мене цілує, лагідно торкається талії. У моєму животі стає так спекотно, що здається ще трохи і я згорю від цього полум’я. Цей поцілунок розбудив у мені непристойні бажання, котрі я не відчувала до Богдана. Чоловік нахабніє, його пальці торкаються мого плеча та опускають халат до ліктя. Я перелякано відхиляюся, перехоплюю неслухняну руку.
— Нам не варто поспішати. Мене щойно покинув хлопець і я не впевнена, що готова до нових стосунків.
В його очах застигає розчарування. Він відхиляється та забирає руку. Я картаю себе за нерішучість, адже усім тілом бажаю його дотиків. Чоловік підіймається з дивану:
— Звісно, вибач. Я не хотів тебе образити, просто не стримався. Ти дуже спокуслива.
Андрій змушує мене соромитися. Він підкидає дрова. Вогонь то спалахує, то пригасає, відблискуючи на його руках. Повітря просочується запахом диму, чаю і чогось теплого, домашнього такого, що змушує забути про все зовні.
— Гарний вогонь, — кажу просто, аби щось сказати.
— Як і ти, — чоловік повертає голову до мене та говорить без натяку на жарт.

Я сміюся, хоча усередині щось стискається від ніжності. Не звикла до таких слів. Не від нього. Не зараз. Ховаю посмішку за серйозним виразом обличчя:
— Завтра ми повернемося, і все стане знову як було.
— Ні, — Андрій дивиться на мене так, що я не можу втримати погляду. — Уже не стане, — він підходить та бере мою руку. Тримає, не намагається притягнути ближче, але моє серце вискакує з грудей. — Тепер, коли я знаю, що ти вільна, то хочу зустрічатися з тобою. Я розумію, можливо для тебе це зарано, але я чекатиму скільки потрібно.
— Не зарано, — заперечую свої ж слова, сказані декілька хвилин тому. — Я теж хочу з тобою зустрічатися.
Андрій мене міцно обіймає. Ми сидимо мовчки. Годинник на стіні цокає, вітер б’є у вікна, а я ловлю себе на тому, що не хочу, аби цей вечір закінчувався. Тягнуся до нього за поцілунком. Він пристрасно цілує у відповідь та притискає до себе:
— Це означає, що тепер ти моя дівчина? — в його очах переливаються хитринки.
— НеНе знаю, — я стискаю плечима. — Мабуть.
Чоловік продовжує дарувати мені поцілунки. Моя совість невчасно прокидається і вимагає, щоб я розповіла всю правду. Проте навряд чи Андрій захоче зустрічатися з офіціанткою, але рано чи пізно він все одно дізнається. Боюся зізнатися і поки я вагаюся, чоловік відхиляється:
— Йди спати. Ти сьогодні заслужила на відпочинок.
— А де спатимеш ти? — перелякано округлюю очі. Сподіваюся Андрій не форсуватиме наші стосунки та розуміє, що я ще не готова надто зближуватися з ним. Він стає на ноги:
— Ну, оскільки я розумію, що ти ще не готова ділити зі мною ліжко, то я спатиму тут, на дивані. Але спочатку прийму душ. Я теж хочу ходити у чистому халаті та пахнути шампунем.
Підіймаємося сходами. Я лягаю у ліжко, а чоловік йде у ванну. Загортаюся у ковдру, але довго не можу заснути. Перед очима знову і знову постає його обличчя, дотик руки, голос, котрий шепоче зізнання. За вікном шумить дощ, я думаю лише як небезпечно добре мені з ним. Завтра мушу сказати правду. Сподіваюся Андрій збереже мою таємницю та не відмовиться від мене.
Прокидаюся від того, що сонце безсоромно лізе в очі. Мружуся, ховаюся під ковдру, але вона чомусь сповзає і тільки тоді розумію, що я в чужому ліжку. Точніше, в ліжку турбази, у котеджі, де поруч десь має бути Андрій. Ніздрі лоскоче запашний аромат кави.
Встаю, позіхаю, йду у ванну. Моє волосся розкуйовджене, вигляд як після ночі в сушарці для білизни. Вмиваюся, змиваю сон, та приймаю душ. Вода приємно гаряча, я нарешті розслабляюся, проте двері різко відчиняються. Крізь спітніле скло кабінки бачу силует чоловіка. Верещу так, що, мабуть, перелякала всіх пташок у радіусі п’яти кілометрів. Хапаю рушник і мало не падаю в кабінці.
— Вийди! — кричу, намагаючись прикритися рушником, який явно менший, ніж треба.
— Я не думав, що тут. Я нічого не бачив! — він відразу відступає, зачиняє двері.
Стою, тремчу, обурена й водночас сміюся, бо це так по-дурному, що навіть образитися неможливо. Вода ллється, а я думаю лише про те, що почала день із крику на чоловіка, який мені подобається. Навіть більше ніж подобається і ми наче зустрічаємося. Витираюся та одягаю свій одяг, який за ніч встиг висохнути. Виходжу з ванної, Андрій сидить за столом, вдає, що зосереджений на каві.
— Мар’яно, я справді нічого не бачив, — наче відчуваючи свою провину, чоловік не піднімає погляду.
— Добре, що не побачив мій вираз обличчя, коли ти зайшов. Воно розчервонілося від сорому.
Він нарешті підіймає погляд. Усміхається так, що мені знову стає гаряче і вже не через душ.
— Не знав, що через мене може хтось так соромитися, — Андрій обережно кладе долоню на мою руку. — Крім того, я гадав, що ми зустрічаємося.
— Так, наче почали зустрічатися декілька годин тому, але це ще не дає тобі право дивитися, як я приймаю душ.
— Ти чарівна навіть сердита, — чоловік злегка стискає мою руку.