Глава 28

Невпевнено киваю та стискаю сумочку. Сподіваюся у нас будуть роздільні номери. Мовчу про свої перестороги, чоловік відчиняє дверцята:
— Треба відтягнути авто на узбіччя.
Андрій ставить автомобіль на нейтралку, та виходить на вулицю. Холодне повітря вривається в салон. Я вибираюся назовні й відразу шкодую. Асфальт блищить, кросівки ковзають, дощ ще падає з неба холодними краплями. Кладу руки на автомобіль. Андрій дивиться з недовірою:
— Готова?
— Як ніколи, — бурмочу й упираюся долонями у мокрий метал.
— Один, два, три!
Ми штовхаємо. Підошва ковзає, я ледь не падаю, але машина повільно рушає. Метр, два, ще трохи. Андрій підтримує напрям, а я відчайдушно намагаюся не впасти обличчям у калюжу. Нарешті авто зупиняється біля узбіччя. Андрій дивиться на карту у телефоні, а я сподіваюся, що ми не заблукаємо.
— Нам туди, — показує він рукою на дорогу, звідки ми приїхали.
Слухняно йду поруч, дощ починає ряснішати. Сутінки знущаються так що трохи і доведеться вмикати ліхтарик на телефоні. Дорога перетворюється на річку. Ми перестрибуємо калюжі та намагаємося дійти до турбази у більш-менш пристойному вигляді. Обминаю чергову калюжу, нога зісковзує і не втримуюся на ногах. Андрій встигає схопити мене за руку і ми обоє падаємо у траву біля узбіччя. Біль пронизує ногу, чоловік опиняється майже на мені. Він вовтузиться, й несподівано завмирає. Дивиться уважно й надто близько. Я відчуваю тепло його подиху, попри холод навколо. Щось у його очах зачаровує та манить до себе. З його вуст зривається шепіт:
— Непогане вийшло тренування у болоті?
— Може, відпустиш мене? — у мене таке враження, що він мене розчавить.
— А якщо я не хочу? — його погляд зупиняється на моїх вустах.
Андрій настільки близько, що здається ще трохи і він мене поцілує. Швидко відганяю від себе такі думки. Чого б це йому мене цілувати? Я важко дихаю:
— Тоді ти мене розчавиш.
— Вибач, — чоловік відхиляється і стає на ноги. Допомагає мені підвестися.
Ми йдемо далі. Дощ посилюється, а ми пришвидшуємося. Нарешті бачимо вогники. Турбаза “Лісова пісня” вселяє надію, що зараз ми зігріємося. Заходимо всередину. Тут пахне деревом та кавою, світло навколо і тільки тепер я бачу бруд на своєму одязі від того падіння. Брудні, мокрі ми маємо вигляд безхатченків. З’являється острах, що нас звідси проженуть. З волосся стікають краплі води. Ми йдемо до рецепції, залишаючи після себе брудні сліди на підлозі.
За стійкою стоїть жінка у синій формі адміністратора, із бейджем «Сніжана». Вона розмовляє телефоном і кидає на нас оцінювальний погляд, який говорить за неї. Мабуть, гадає, що ми мокрі обірванці без броні.
— Добрий вечір, — Андрій чемно усміхається. — У вас є вільні номери чи котеджі? Наша машина зламалась, евакуатор буде тільки завтра.
— Сезон ще не закінчився, — бурчить Сніжана, цокаючи мишкою та дивлячись в екран комп’ютера. — Є вільний двомісний котедж з вітальнею, мінікухнею, ванною та однією спальнею. Підійде?
— Ідеально, — Андрій швидко погоджується, навіть не цікавлячись іншими варіантами.
— Тільки один номер? — шепочу та штовхаю чоловіка у бік.
Він нахиляється до мене:
— Не час вередувати, радій, що і цей знайшли.
— Давайте документи, — Сніжана навіть не підводить погляд. Андрій дає свої, а я вдаю, що шукаю паспорт у сумочці. Якщо чоловік дізнається моє справжнє ім’я, то буде катастрофа. Андрій кидає їй найчарівнішу усмішку:
— Сніжано, може знайдете нам ще щось для вечері? Хоча б чай і щось до нього?
— Подивлюся, що лишилося на кухні, час вечері вже минув. Сніданок входить у вартість номера. З восьмої по десяту у нас шведський стіл, — вона видає ключ і вказує рукою в бік алеї. — Третій будиночок ліворуч. Головне не розведіть багаття, бо минулого разу гості ледь кухню не спалили.
Ми йдемо кам’яною доріжкою, ковзаючись у калюжах. Котедж виявляється теплим і затишним: дерев’яні стіни, вікно з фіранками у квіточку, мінікухня, невеликий диван з каміном навпроти. На другому поверсі ванна, ліжко з вовняною ковдрою та вихід на відкритий балкон. Ми обоє промоклі, замерзлі, вимучені, але у цьому є щось по-домашньому близьке. Я знімаю брудну куртку:
— Не проти, якщо я прийму гарячий душ? Може хоч зігріюся.
— Звісно. Я поки тут все роздивлюся.
Йду до ванної та знімаю одяг. Стаю під гарячі струмені душу, дозволяючи воді змити втому, пил дороги й гіркоту після дзвінка Богдану. Не плачу, а просто стою. Вода стікає по шкірі, б’є по плитці, шумить так, ніби намагається перекричати думки. Згадка про те, що десь поруч Андрій, змушує хвилюватися.