Глава 27

Богдан завершує розмову. Я декілька секунд дивлюся у чорний екран телефону та намагаюся усвідомити, що сталося. Серце калатає під грудьми, а на груди опускається важкий камінь. Андрій помічає мій стан.
— Відмовився?
— Щойно Богдан мене покинув, — у серці щось стискається. — Здається тепер у мене немає хлопця.
Не розумію свій стан. У грудях пустка, проте не болюча, не така, як від справжнього кохання, а дивна, холодна. Наче раптом прибрали опору, на яку я звикла спиратися, навіть не думаючи про це. Мабуть, я не кохала Богдана. Ми зустрічалися, бо так зручно, знайомо, правильно. Все це створювало ілюзію стабільності, ніби життя має якийсь порядок. Тепер відчуваю порожнечу, але не від втрати, а від розуміння, що насправді нічого особливого не втратила.
— Тобто ти офіційно вільна жінка? — Андрій радіє незрозуміло чому.
— Мабуть, так. Богдан до мене не приїхав, звинуватив у казна-чому і залишився святкувати з друзями. Я не знаю, що робити. Невже ми застрягли тут на ніч?
— Спробую викликати таксі, — чоловік бере телефон до рук. Після декількох невдалих спроб, жбурляє мобільний на панель. — Всі відмовляються, десь попереду впало дерево і перекрило рух. Там утворився затор. Поки дерево розпилюють, то мине пару годин. Є турбаза неподалік. Можемо піти туди пішки і переночувати там. Це краще, ніж сидіти в авто і чекати, поки хтось погодиться за нами приїхати.
Я схвильовано ковтаю повітря. Турбаза явно не входить у мої плани на ніч. Я хотіла дістатися додому, заритися під ковдру та провести нудний вечір, який нічим не відрізнятиметься від сотні таких же нудних вечорів. Недовірливо зіщулюю очі:
— Невже нічого не можна вигадати?
— Вигадуй, я запропонував свій варіант. Тим більше тут недалеко, близько двох кілометрів пройдемося пішки, і знімемо котедж.
— Ти серйозно? Під зливою? — дивлюся у темне небо, з якого, наче з відра ллється дощ.
— Ми зачекаємо поки він зупиниться. Сподіваюся дощ не йтиме всю ніч.
Мовчки погоджуюся та повертаю голову до вікна. Андрій щось дивиться у телефоні, а потім порушує кількахвилинну тишу:
— Сподіваюся у тебе не буде депресії через розставання з Богданом.
— Депресії? Навряд. Богдан не моя людина і десь на підсвідомому рівні ми обоє це знали. Нам було добре разом, але цього не достатньо, щоб перебувати у стосунках.
— Ти його не кохала?
— Не знаю, — стискаю плечима. — Мабуть, ні. У своєму житті я кохала лише раз і більше не хочу перебувати у такому стані. Вихід з цих стосунків надто болючий, не впевнена, що зможу пережити таке знов.
— Ти говориш про Олександра?
— Олександра? — зіщулюю очі та намагаюся зрозуміти про кого йде мова.
— Так, твій покійний чоловік.
Мене наче ошпарює окропом. Андрій говорить про покійного чоловіка Євдокії, я ж мала на увазі Стаса. Ствердно киваю та белькочу щось незрозуміле:
— Звісно про нього, просто для мене він був Сашею, тому я не одразу зрозуміла.
— У вас була велика різниця у віці, — Андрій хитро всміхається. — Перше, що спадає на думку, ти вийшла за нього заміж через гроші.
Мої щоки починають палати. Не хочеться, щоб чоловік вважав мене меркантильною, проте не збираюся розповідати байки про неземне кохання. Нервово всміхаюся:
— Багато хто так думав, але іноді ми робимо вибір, який здається правильним у той момент.
— І все ж, — Андрій нахиляється ближче, його голос теплішає, але очі уважно вдивляються в моє обличчя, — ти не схожа на людину, здатною вийти заміж без почуттів.
— Це було давно, і я не хочу про це говорити, — намагаюся уникнути відповіді. — Просто до Богдана я не відчувала нічого подібного. Безперечно він мені подобався, але цього виявилося замало.
— Тоді чому ти залишалася з ним?
— Не знаю, — стискаю плечима. — Через мою роботу ми рідко бачилися, зрештою графік офіціантки залишає небагато часу на особисте життя.
— Офіціантки? — Андрій недовірливо щулиться.
Мене наче пробиває струмом. Я розумію, що обмовилася і прикушую губу.
— Тобто, — намагаюся врятувати ситуацію, нервово сміюся. — Я мала на увазі за офіціантами. Слідкувати за їхнім графіком, поведінкою, роботою. Це ж частина обов’язків керівниці ресторану, — додаю я з удаваною впевненістю.
Андрій злегка підіймає брову.
— Цікаво, а прозвучало так, ніби ти сама носиш тацю.
— Та що ти, — відмахуюсь. — Просто люблю знати все зсередини. Не можеш керувати людьми, якщо не розумієш, через що вони проходять, правда ж?
Він дивиться довше, ніж треба, і я вже готова провалитися під мокрий асфальт. Нарешті киває, ніби зважує, вірити чи ні. Намагаюся змінити тему розмови:
— Здається надворі вже не дощить.
— Тоді йдемо до турбази? Якщо зволікатимемо, то стане надто темно.