Глава 26

Ми обходимо ще кілька кімнат, підіймаємося на другий поверх. Там велика тераса з видом на ліс. Вітер розвіває волосся, і на мить усе здається ідеальним: простір, тиша, відчуття початку.
— Гарне місце, правда? — Андрій несподівано нахиляється до мене, наче виказує якусь таємницю.
— Дуже, — стискаю холодний залізний поручень, котрий трохи вкрився іржею. — Тут можна зробити щось особливе.
Іван Петрович киває, ніби підтверджує наші думки.
— Якщо хочете, покажу документи, а там уже вирішите.
Він іде вперед, до виходу, а ми з Андрієм затримуємось у дверях, ще раз оглядаючи приміщення. Я замріяно фантазую, наче і справді маю стільки грошей, що можу відкрити ресторан:
— Тут можна облаштувати літній майданчик, розмістити невеликі столики, дивани, розвішати гірлянди. Звідси відкривається чудовий краєвид.
— Бачу, у тобі прокинувся дизайнер.
Я знизую плечима:
— Просто гарне місце. Трохи магічне.
Роблю декілька знімків для Євдокії, записую коротке відео. Виходимо за ворота, Іван Петрович прощається, обіцяє надіслати документи вже сьогодні й поволі зникає за поворотом. Андрій мовчки підходить до машини, відкриває дверцята для мене.
— Ну, що скажеш?
— Місце з потенціалом, але роботи буде багато, і грошей теж. Я подумаю, — мій голос звучить впевнено, хоч насправді думатиме Євдокія.
— Якщо чесно, — він нахиляється ближче, — я радий, що ти сьогодні поїхала зі мною. Інша дівчина б мовчала або жалілась на пил, а ти бачиш красу там, де інші бачать руїни.
Я не знаходжу, що відповісти. Лише стою, наче статуя, і відчуваю, як серце б’ється швидше. Опускаю голову:
— Поїхали, а то Іван Петрович ще вирішить, що ми тут ночуємо.
— Як скажеш, — Андрій відчиняє дверцята.
Ми їдемо до міста, небо затягує темними хмарами. Декілька важких крапель гупають по лобовому склу, а потім дощ стає надто рясним. Потоки води стікають по склу, фари зустрічних машин розмазуються у кольорові плями.
— Клас, — бурмочу, дивлячись, як двірники не встигають зчищати дощ. — Ідеальний фінал дня.
Андрій лише хмикає, і раптом двигун видає дивний глухий звук, наче вдавився. Машина смикається, проїжджає декілька метрів і зупиняється посеред дороги між полями.
— Що це було? — у моєму голосі більше відчаю, ніж цікавості.
— Не знаю, але навряд щось добре, — Андрій робить спробу завести двигун, але він вперто мовчить. Чоловік відчиняє дверцята, і його одразу накриває дощ. — Залишайся тут.
— Куди ти? Там же злива.
— Перевірю, що там з двигуном.
Він виходить, нахиляється під капот, струмені води заливають куртку. Його постать у тьмяному світлі фар здається дивно спокійною, навіть попри хаос довкола. Через хвилину він повертається, струшуючи з волосся краплі:
— Все, здається, згорів запобіжник. Далі не поїдемо.
— Ти жартуєш? — мене охоплює паніка. Я застрягла посеред дороги з Андрієм. Навколо ніч, дощ і холод. Підіймаю комір та поправляю куртку. — Ми ж за містом, тут навіть кав’ярні нема, щоб зігрітися.
— А що за містом автомобілі не ламаються? — у голосі чоловіка виграє легка насмішка. — Зате є поле, романтична атмосфера, — спіймавши мій скептичний вираз обличчя, бере телефон до рук, — спробую викликати евакуатор.
Розмова телефоном закінчилася коротким, не надто цензурним зітханням.
— Кажуть, приїдуть завтра. Тут усе затопило, половина траси перекрита. затори на дорогах.
— Завтра? — я зойкаю. — Ти жартуєш? Ми тут до ранку перетворимося на крижини. Я зателефоную Богдану.
Впевнено витягую мобільний телефон із сумочки та сподіваюся, що мій лицар мене врятує. Звісно, ми майже не розмовляли два дні, але то все через зайнятість. Чую у телефоні гудки довше, ніж хотілося б. Нарешті Богдан відповідає і я поспішно торохкочу:
— Мені потрібна твоя допомога. Я зараз за містом, авто зламалося, а евакуатор приїде лише завтра. Ти можеш мене забрати?
Крізь мовчання Богдана чую музику, веселі голоси з перемішку зі сміхом. Чоловік пронизує серце холодним тоном:
— Звідки у тебе авто? Ти з ким?
Нервово кусаю губи та боюся реакції Богдана. Наче зважившись на стрибок у прірву, різко видихаю:
— З Андрієм. Ми їхали дивитися…
— Стоп! Далі мені не цікаво, ми ж домовлялися, що ти з ним не бачитимешся.
— Так, але це робоче питання, я не могла відмовитися. Ми дивилися приміщення, почався дощ і…
— Не продовжуй, — в його голосі відчувається роздратування. — Мар’яно, я більше не хочу слухати ці пояснення. У мене було відчуття, що між вами щось не так, і, здається, не помилився.
Чую як якась дівчина називає Богдана на ім'я. Вона кудись його квапить і мене обпалює жаром. Від хвилювання стискаю телефон у руці:
— Ти зараз де?
— Відпочиваю з друзями. Я не кидатиму їх заради того, щоб привезти тебе і твого фіктивного нареченого до міста. Ти порушила нашу угоду і я більше не бажаю бачити тебе.
— Богдане, зачекай, ти не розумієш… — даремно намагаюся щось пояснити. Складається враження, що чоловік уже все вирішив. У телефоні лунає його розлючений голос:
— Все я розумію. Гарного вечора, і не треба мені більше телефонувати. Між нами все скінчено, — звучить як грім серед ясного неба.