Глава 25

— Я ж дівчина Андрія, не бажала ганьбити його перед партнерами. Не хотілося, щоб вони дізналися, що я проста офіціантка й Андрій… — на мить замовкаю. Такий чоловік як він ніколи не зустрічатиметься зі мною. Багатий, вродливий, впливовий. Мрійливо зітхаю і розводжу руками. — Він звик зустрічатися з дівчатами модельної зовнішності, в яких манікюр коштує більше ніж моя спідниця. Я наважилася взяти ваш одяг, щоб не осоромити його.
Жінка злегка нахиляється вперед:
— Як ти гадаєш, чому Андрій з тобою зустрічається?
Бо я його попросила, а ще у нього якась ворожнеча зі Стасом. Не наважуюся озвучити правду і лише стискаю плечима. Євдокія ледь всміхається:
— Явно не через твій одяг чи професію. А якщо йому соромно, що у тебе дешевий одяг, то нехай купить тобі новий. Дівчинко, якщо чоловіку щось не подобається, то це не твій чоловік. У бізнесі, — її голос м’якшає, але в ньому чується сталь, — ролі мають звичку закінчуватись і тоді починається реальність. Ніколи не соромся хто ти.
Я не знаходжу відповіді. Слова застрягають у горлі, наче клубок пилу.
— Так, ви маєте рацію. Вибачте, будь ласка, я більше ніколи не братиму ваших речей. Проте вдалося домовитися з партнерами.
Коротко розповідаю про домовленості. Євдокія уважно слухає та киває. Зрештою, киває:
— Добре, я огляну той недобудований ресторан за містом. Може й справді краще придбати його. Якщо там і дійсно велика територія й поруч озеро, то це робить ту місцину привабливою для святкування чи фотозон.
Моїм тілом бігають мурашки. Навіть не уявляю, як Євдокія має відвідати те приміщення так, щоб Андрій не дізнався, що вона справжня власниця. Це завдання із зірочкою. Намагаюся не виказувати хвилювання:
— Добре, я домовлюся про зустріч.
Підіймаюся, відчуваючи, як щоки горять від сорому. Швидко йду до виходу. Дверна ручка здається холодною, як крига. Виходжу у коридор та посміхаюся як дурепа. Розумію, мене не звільнили! Поки що. Прямую до роздягальні та переодягаюся у форму офіціантки. Наступні два дні працюю по дванадцять годин. З Богданом не вийшло побачитися жодного разу, і він навіть не телефонує. Хоч ми й наче помирилися, але холод з його боку змушує сумніватися у наших стосунках.
Сьогодні у мене омріяний вихідний, зіпсований пропозицією Андрія оглянути той недобудований ресторан. Доведеться зробити декілька знімків для Євдокії та сподіватися, що їй не сподобається. Прислухаюся до порад жінки й одягаю зручні джинси, білі кросівки та куртку. Дивлячись на себе у дзеркало, розумію, що я зовсім не схожа на багату власницю ресторану. Ну, і нехай! Цей маскарад потрібно завершувати, проте не знаю як. Їду до ресторану та чекаю там на Андрія. Не наважуюся зізнатися, де насправді живу. Чоловік телефонує і я одразу виходжу на вулицю. Біля тротуару зупиняється знайомий темний позашляховик. Вікно опускається, і Андрій кидає коротке:
— Сідай.
Його голос рівний, без тіні емоцій, але я відчуваю, щось сьогодні інакше. Розміщуюся на пасажирському сидінні, застібаю ремінь. Це вперше ми бачимося після тієї зустрічі в ресторані. Авто рушає вперед, а між нами нависає гнітюча тиша. Нервово поправляю волосся:
— Куди ми їдемо?
— Побачиш. Тут недалеко, тридцять кілометрів за містом. Там ідеальна локація для святкування весіль, поруч туристична база. Досить перспективне місце.
Андрій говорить про роботу, а я киваю з розумним виразом обличчя. Всю дорогу він не переходить на особисте та поводиться відсторонено. Автомобіль зупиняється біля недобудованого приміщення з облупленими стінами. Біля воріт уже стоїть чоловік років п’ятдесяти, худорлявий, з гострим поглядом і вицвілою кепкою. Побачивши нас, він одразу крокує назустріч, витираючи руки об засмальцьовану ганчірку.
— Ви, мабуть, Андрій? — голос у нього надто гучний, господарський.
— Так, це зі мною ви домовлялися про зустріч, — Андрій тисне йому руку.
Я привітно усміхаюся, хоч від хвилювання долоні злегка вологі. Власник впевненим кроком йде до будівлі.
— Проходьте, зараз відчиню. Приміщення недобудоване, але міцне, фундамент добрий. Колись ми тут хотіли робити величезний ресторан для святкування весіль та інших урочистостей, але руки не дійшли.
Двері скриплять, нас зустрічає запах пилу й вологи. Власник, Іван Петрович, іде попереду, показує кожен куток, наче боїться, що ми щось пропустимо.
— Ось тут планували зробити кухню, — заходимо у просторе приміщення з кахельними стінами. — Водопровід підведений, каналізація працює. Трохи підлатати і можна ставити обладнання.
Андрій уважно слухає, час від часу ставить технічні питання: про проводку, площу, дозвільні документи. Я ж йду за ними, ковзаю поглядом по простору. Стіни хоч і обшарпані, але високі. В голові малюються ідеї: світлий фон, живі квіти, тепле освітлення.
— А це зал, — Іван Петрович відчиняє двостулкові двері. — Тут відвели місце для танців.
Світло пробивається крізь запилене вікно, лягає плямами на підлогу. Андрій зупиняється посеред кімнати, вдивляється в простір.
— Потенціал є.
— То кажу ж вам! — усміхається Іван Петрович. — Я навіть не хотів би продавати, але роки вже не ті. Хай хтось молодий розвиває.