Глава 24

— Обслуговувати його було б принизливо.
— Могла помінятися змінами.
Замовкаю. Богдан знаходить гарні рішення, а я замість виправдань лише ковтаю повітря. Розводжу руками:
— На той момент я сказала перше, що спало на думку.
Нервово кручу серветку у руках та намагаюся не дивитися на чоловіка. Не хочу зіштовхнутися зі злістю, а його очах. Богдан відкидається на спинку крісла та зітхає.
— Знаєш, найгірше не те, що ти збрехала, а те, що я тебе майже не впізнаю. Ти сподобалася мені своєю щирістю та невимушеністю, а тепер обманюєш і ходиш у ділових костюмах та леопардових сорочках.
Мене пронизує холод. Найгірше те, що я сама себе не впізнаю. Не розумію коли я вплуталася у цю павутину брехні й не знаю, як з неї вилізти. Несміливо торкаюся руки чоловіки. Він не смикається, не віддаляється, а просто нерухомо сидить. Наважуюся і злегка погладжую пальцем його шкіру:
— Я опинилася у складній ситуації. Між мною та Андрієм нічого немає.
Він переводить погляд на наші руки. мовчить, стискає губи, наче приймає для себе непросте рішення. Його очі перестають бути колючими, в них з’являється щось людське, тепле, знайоме.
— Якщо ти більше не вдаватимеш його дівчину, якщо хочеш просто повернутися до нас, то я готовий забути все. Але без сцен, без брехні, без “фіктивних пар”, гаразд?
— Так! — вимовляю перш ніж встигаю задуматися.
Богдан нахиляється до мене та притискає до себе. Тягнеться до мене, його рука ковзає мені за шию, і я відчуваю знайомий дотик губ. Поцілунок виходить ніжний, трохи невпевнений, наче ми обидва пробуємо повернути те, що колись мали. На мить здається, що все владналося, але мої щоки починають горіти. Я відхиляюся й повільно повертаю голову. Біля входу стоїть Євдокія. Жива, справжня, у темних окулярах та костюмі кольору слонової кістки, з ідеально укладеним волоссям. Я відчуваю, що вона осудливо дивиться на мене. Мені хочеться провалитися крізь підлогу і здається, моє серце зараз зупиниться.
Євдокія побачила мене у розпал робочого дня за сервірованим столом в обіймах чоловіка. При цьому вона гадає, що я зустрічаюся з Андрієм. На додачу я у її костюмі, туфлях і навіть брошка на піджаку теж її. Жінка підіймає окуляри та залишає їх на голові замість обруча. Общупує мене поглядом з голови до п’ят. Наче леопард, повільно підходить до столу:
— Я бачу, у вас весела обідня перерва, — її голос звучить спокійно, майже холодно, але в очах блискає лід.
Богдан здивовано дивиться на нас обох, не розуміючи, хто ця жінка. Я ковтаю повітря, наче рибина без води.
— Євдокіє Іванівно… я… — слова плутаються, губи тремтять. Навіть не уявляю, як виплутатися з цієї непристойної ситуації. — Це не те, що ви думаєте…
— Авжеж, — перебиває вона з тонкою посмішкою. — Звичайно ж, не те. Ви просто вирішили перевірити, наскільки зручний мій костюм.
Мене пробирає холодний піт. Мої легені стискаються, і я нарешті розумію:
сьогодні я потрапила в пастку, яку сама й створила.
— Мар’яно, — її голос лунає рівно, навіть люб’язно, але я відчуваю, як всередині все холоне. — Будь ласка, пройдімо до кабінету.
Вона не підвищує тону, не зривається, навіть посміхається. Проте в цій усмішці є щось таке, що змушує мене підвестися без жодного заперечення. Богдан дивиться на мене спантеличено. Я лише киваю:
— Поговоримо потім, добре? У мене робота. Я закінчую зміну о двадцять третій.
Щоб не чути заперечень, різко підіймаюся з-за столу та прямую за жінкою. Євдокія йде попереду. Її спина рівна, крок чіткий, від неї пахне дорогим парфумом і владою. Відчуваю себе школяркою, яку ведуть до директора за списану контрольну. У кабінеті Євдокія зачиняє двері. Обходить стіл, повільно знімає рукавички, рух за рухом, наче зумисне тягне час. Мовчить і це ще більше розбурхує хвилювання.
— Сідай, — вказує на стілець навпроти.
Я слухняно опускаюся, стискаючи пальці на колінах. Боюся дихати й не ворушуся. Вона підіймає брови догори:
— То, ти вирішила, що можеш брати мій одяг і у ньому розгулювати рестораном?
— Євдокіє Іванівно, все не так. Я можу пояснити…
— О, я навіть не сумніваюся, — вона не дає мені договорити. — Мені цікаво, з чого саме ти почнеш пояснення. З костюма? З побачення? Чи, можливо, з поцілунків у робочий час?
— Все не так. Тут був Андрій. У нас проходила зустріч з партнерами. Я маю багато чого вам розповісти. Те, що вони пропонують, доволі ризиковано, проте, якщо все вийде, то ви матимете неабиякий успіх.
Євдокія підіймає долоню і цим жестом змушує мене замовкнути.
— Знаєш, що мене цікавить найбільше? — граційно опускається на крісло. — Як ти примудрилась взяти мої речі, а головне навіщо?