Глава 23

Я розумію, який вигляд ця ситуація має зі сторони. Доведеться зізнатися у всьому Богдану. Зрештою, ми зустрічаємося і між нами не повинно бути таємниць. Перш ніж встигаю заговорити, у розмову втручається Андрій:
— І саме це мені сказала Мар’яна, — він підводиться. — У тебе дуже вірна дівчина, котра одразу виставила всі кордони між нами. Не хвилюйся, я не зустрічатимуся з дівчиною у якої є ще хтось. Між нами й справді нічого немає і спілкуємося ми виключно через роботу і про роботу. Мар’яно, я надішлю тобі остаточні розрахунки.
Я киваю з розумним виразом обличчя, а Андрій йде до дверей. Одягає своє пальто та виходить на вулицю. Всередині вирує порожнеча, ніби разом з ним я втратила щось цінне. Відчуваю, як все навколо завмирає. Люди за сусідніми столами кидають зацікавлені погляди. Богдан дивиться на мене так, ніби намагається зрозуміти, що насправді відбувається.
— Ти серйозно, Мар’яно? — шепоче він, і цей шепіт звучить гірше, ніж крик. — Ти сидиш із ним, усміхаєшся, замовляєш вино…
— Це була робота! — виривається в мене. — Ти ж чув! Просто робота, я мусила бути тут.
— Робота? Робота мати закоханий вигляд?
У мене пересихає в роті. Я не знаходжу слів. Ну ж бо, Мар’яно, зберися і зізнайся нарешті у всьому. Важким каменем опускаюся на крісло. Від хвилювання хапаю порожній бокал у руки, наче справді маю щось пити.
— Так. Ми вдаємо закохану пару.
— Що за нісенітниці? — Богдан кривиться так, наче об’ївся кислих лимонів. — Кому це взагалі потрібно?
— Мені! — мій голос стає схожим на писк. — Це сталося випадково і так закрутилося. До ресторану зайшов мій колишній зі своєю нареченою. Вони хотіли тут святкувати своє весілля. Він почав принижувати мене, буцімто я маю добре обслуговувати їхнє весілля. Говорив, зневажливо, зверхньо і я не витримала. Сказала, що цей ресторан мій, і у мене є автомобіль і вказала пальцем на позашляховик, котрий стояв біля ресторану. З нього вийшов Андрій. Довелося вигадати, що він мій наречений, інакше хто ще міг вийти з мого авто?
— Автомеханік, який відремонтував твоє авто та пригнав до ресторану.
Пояснення Богдана звучить набагато краще, ніж моє. Проте вже пізно щось змінювати. Важко зітхаю, проте розповідати усю правду не наважуюся:
— Тепер ми працюємо разом. Наша власниця хоче відкрити ще один ресторан і довірила мені займатися цим. Андрій її забудовник.
— Чому це довіряти тобі таку справу?
— Ти ж знаєш, хто я за спеціальністю, — на моє пояснення, Богдан закочує очі і здається не вірить жодному слову. Я продовжую розповідати:
— Євдокія не встигала і попросила мене зустріти Андрія. Він прийшов майже одночасно зі Стасом. Одним словом, все так закрутилося, що тепер Євдокія гадає, наче ми зустрічаємося. Вона довірила мені цю справу, — роблю щенячі очі й сподіваюся, що це подіє та розчулить ображене серце Богдана.
Він недовірливо щулиться та сідає поруч на стілець.
— І ви граєте в театр перед усіма?
— Це не театр! — зриваюся. — Просто така домовленість. Тимчасово. Я не хотіла тебе обманювати. Просто все закрутилося, і я не встигла пояснити.
— Не встигла? — Богдан насмішкувато підіймає брову. — Чи не захотіла? З боку, здається, що тобі там непогано було. Ти світишся, коли він на тебе дивиться. До того ж навіщо чоловіку підігрувати тобі?
Я опускаю погляд. Пальці до болю стискають ніжку келиха. Мене пронизує сором. Слова застрягають у горлі, але десь знаходжу у собі сили все пояснити:
— Як я зрозуміла, у нього зі Стасом давні рахунки. Вони явно не приятелі. Андрій не хоче розповідати. Це не те, що ти думаєш.
— А що я маю думати? — Богдан вказує на стіл. — Я приходжу, бачу, як ти сидиш з іншим чоловіком, і ви дивитеся один на одного так, ніби світу більше не існує. І після цього я маю повірити, що це просто робота? До того ж яка тобі різниця, що про тебе думає твій колишній?