Розділ 22

Ми спускаємося сходами до зали. Серце калатає так, ніби я йду не на ділову зустріч, а на екзамен без шпаргалки. Андрій рухається поруч. Він спокійний, упевнений, наче цей день створений саме для його тріумфу. За великим столом сидять троє чоловіків у ділових костюмах. Вони щось обговорюють, переглядають документи, а потім підводять погляд на нас. Андрій вказує рукою на мене:
— Знайомтеся, Євдокія — власниця цього прекрасного ресторану й має намір відкрити ще один ресторан. Вона любить, щоб її називали Мар’яною.
— Так більш сучасно, — я втручаюся та наче виправдовуюся. Андрій знайомить мене з діловими партнерами, імена яких я навіть не запам’ятовую. У голові каша, хвилювання стискають серце, а долоні вкриває холодний піт. Андрій підсовує мені стілець, і я сідаю, намагаючись виглядати природно. Чоловік розміщується поруч:
— Мар’яна надзвичайно талановитий ресторатор, я надихаюся її підходом до справи.
Я мало не захлинаюся повітрям.Він каже це так спокійно, що всі одразу йому вірять. Я навіть сама майже вірю. Офіціант підходить до столу і ми робимо замовлення.
— То, пані Євдокіє, чи точніше, Мар’яно, — починає сивочолий партнер, — ми дуже зацікавлені у співпраці. Ваш ресторан має чудову репутацію, і, чесно кажучи, я давно хотів познайомитися з жінкою, яка вміє так тонко поєднувати бізнес і естетику.
Я відчуваю, як щоки починають горіти.
— Е-е… дякую! Я завжди кажу: головне команда. Без неї ніякої естетики, — бурмочу й підсовую келих до вуст, щоб виграти кілька секунд.
— Абсолютно згоден, — підтримує інший. — А як ви ставитеся до розширення мережі в майбутньому? Можна відкрити ресторани по всьому місту і периферії.
— Якщо наступний ресторан буде таким же успішним, як і цей, то можна задуматися над мережею, — відповідаю, усміхаючись так широко, що аж болять щоки. — Просто потрібно підібрати правильну локацію.
Партнери кивають, а я відчуваю, як під столом мої пальці судомно стискають серветку. Вони починають говорити про цифри, бюджети, якісь постачання, і я ловлю себе на тому, що киваю не в тему. Здається, я зараз погоджуся навіть на купівлю літака. Андрій час від часу втручається, кидає якісь коментарі, рятуючи ситуацію. Я не розумію чи він справді допомагає, чи просто спостерігає за моїм фіаско з науковим інтересом. Я підсовую келих ближче до себе. Якщо все піде не так, то принаймні в мене буде виправдання, чому язик плутає слова.
Нарешті обід добігає кінця. Я ледве не хрещуся, коли офіціант приносить рахунок. Партнери підіймаються, потискають руки, бажають успіхів і запрошують мене відвідати їхній офіс наступного тижня.
— Обов’язково, — відповідаю автоматично, усміхаючись настільки щиро, наскільки може людина, що ось-ось знепритомніє. Вони йдуть, а я опускаюся на стілець і полегшено зітхаю.
— Як же я вижила?
— Ти була блискучою, — Андрій кидає комплімент. — Поводилася впевнено і майже не тремтіла.
Він хитро посміхається й оплачує рахунок. Говорить щось про нові умови договору, а я намагаюся мати зацікавлений вигляд, хоча хвилююся, щоб не проколотися з черговою дрібницею. Ми сміємося, двері ресторану відчиняються і до залу заходить Богдан.
Моє серце провалюється кудись у п’яти. Хочеться сховатися, зникнути, розчинитися у повітрі, але надто пізно. Поки що мій хлопець помічає мене майже одразу. Його брови зводяться докупи, щелепа напружується, і я вже знаю, що зараз буде грім серед ясного неба. Богдан упевнено йде між столами, не відводячи від мене погляду.
— Мар’яно, — його голос різкий, як лезо, — ти ні в чому не хочеш мені зізнатися?
Ковтаю повітря, яке раптом стало густим, мов сироп.
— У чому саме? — мій голос тремтить, почуваюся так, наче за мить мене засудять до страти.
— Ну, наприклад, що ти зустрічаєшся з цим типом, — вказує на Андрія.
— Це не так. У нас робоча зустріч, — підводжуся з місця, ніби це додасть мені поважності.
— Ага, і вчора на вечірці теж у вас була робоча зустріч?
Мене пробуває цвяхами до підлоги. Не розумію звідки Богдан про все дізнався. Суплю брови і він пояснює:
— Я бачив фотозвіт в інтернеті з відкриття ресторану. Навіть заскрінив, щоб ти не змогла заперечувати.
З гордістю Богдан простягає мені телефон. Бачу фото якогось поважного джентльмена, а на задньому фоні я з Андрієм тримаємося за руки. Ні! Це точно насмішка долі, кара за брехню, чи відпрацьовування карми. Винувато опускаю голову:
— Але справді це робоча зустріч.
— На робочих зустрічах не тримаються за руки, — Богдан каже правду.