Розділ 21

Його слова змушують мене на мить забути, що все це гра. Фіктивні заручини, показна впевненість, чужа сукня. все примушую себе посміхнутися у стилі Євдокії, трохи холодно, з ноткою зверхності:
— Ну що ж, тоді ходімо в мій кабінет.
— У твій... — Андрій робить паузу, і в куточку його рота з’являється хитра усмішка. — У власний кабінет?
Він запитав це з подивом, а я вже шкодую, що таке бовкнула. Ну, і хто мене тягнув за язик? Хотіла здаватися поважною бізнес-леді, а натомість виставляю себе на посміховисько. Проте надто пізно, щоб відмовлятися від сказаного. Поважно киваю:
— А ти думав, я зустрічаю гостей тільки біля кухні?
— О, ні, не сумніваюся. Просто цікаво побачити, який вигляд має робоче місце такої власниці.
Ми рушаємо сходами нагору. Я йду попереду, молячись, щоб Юля встигла прибрати сліди нашої ранкової «місії». Зачиняю двері до кабінету й удаю, що почуваюся тут як вдома, хоч насправді, як злодій серед білого дня. Серце гупає так голосно, що, здається, його чути навіть крізь стіни.
— Прошу, — вказую рукою на стілець, — мій кабінет.
Андрій повільно оглядається довкола. Просторий кабінет з високою стелею, темним деревом, дорогим ароматом кави й шкіри. Його погляд зупиняється на стіні навпроти.
— Цікаво, — чоловік підозріло зіщулює очі. — А це хто?
Я підводжу погляд. О, тільки не це! На стіні висить величезний портрет Євдокії у повний зріст. Розкішна жінка в яскраво-червоному костюмі, з таким поглядом, що від нього навіть квіти в кутку, здається, в’януть від поваги. Андрій чекає відповіді, а у куточках губ блимає усмішка.
— Це... — кажу повільно, виграючи секунди, поки мізки судомно шукають пояснення. — Це... моя бабуся.
— Бабуся? — перепитує він, злегка підіймаючи брову. — Ви зовсім не схожі.
— Ми схожі... е... сильним духом, — опускаю голову, щоб не бачити портрет. — Вона була сильною жінкою, мій взірець для наслідування і її портрет мене надихає.
Брешу й сподіваюся, що чоловік повірить у мій обман. Підходжу до столу, намагаючись зберігати діловий вигляд. Потрібно взяти теку з документами, які надсилав Андрій. Я їх роздрукувала, а Євдокія повинна була оглянути та внести корективи. Дивлюся на творчий безлад на столі й не уявляю де тут знайти сіру папку. Відсуваю шухляду і прямо на документах лежить шматок засохлої піци. Щоки ошпарює окропом і я поспішно зачиняю шухляду. Проте надто пізно й Андрій все побачив. Він здивовано підіймає брови догори:
— Любиш обідати в кабінеті?
— Інколи буває. Знаєш, коли багато роботи, то забуваєш чи поїв, і де поділися залишки їжі. Думаєш, все з’їв, а виявляється щось залишилося, — стискаю плечима.
Мушу виправдовуватися через неохайність Євдокії, адже тепер це наче мій кабінет. Андрій злегка всміхається:
— То ти фанат своєї справи.
— Так, поринаю у справи з головою і нічого не помічаю навколо себе.
На столі бачу сіру теку і радію. Ледь стримуюся, щоб не поплескати у долоні від радості. Впевнено беру теку до рук та простягаю її Андрію:
— Ось, документи для зустрічі.
Андрій бере її з легким кивком, відкриває, але вже за секунду його брови здивовано повзуть вгору.
— Це трохи не та тема, яку ми сьогодні обговорюватимемо.
Андрій відкриває теку ширше. Звідти, з-під прозорого файлу, на мене дивиться м’язистий чоловік у напіврозстебнутих джинсах, з оголеним торсом та поглядом, який годиться для реклами парфумів, ніж бухгалтерії. У моїй голові зчиняється панічний гул. Я навіть не припускала, що Євдокія може зберігати у себе таке неподобство.
— Ой, це не та тека,— намагаюся вирвати папку, адже невідомо, що ще приховує Євдокія. Андрій перегортає сторінку, і не дозволяє мені забрати теку:
— О, — він присвистує, — а тут, здається, тематичний календар. На кожен місяць новий герой. От, наприклад, лютий — пожежник, березень — будівельник… — Андрій перегортає сторінки з відвертими фото чоловіків та змушує мене соромитися.
— Це не мій календар! — випалю так голосно, що аж відлунням відбивається у стінах. — Тобто мій, але не в тому сенсі! Мені підкинули, я не винна! — розумію, як абсурдно це звучить і поспішно виправляюся. — Мені подарували дівчата. Такий собі жартівливий подарунок. Я взагалі про нього забула. Знайшла у шухляді й рахувала дати.
Нарешті Андрій відпускає теку. Я ховаю календар під стос паперів і у руках залишається лише тека з потрібними, а головне не розпусними документами. Андрій сміється:
— Доволі ексклюзивний подарунок. Мабуть, тобі подарували його для кращої продуктивності. Такий календар одразу налаштовує на робочий лад.
— Годі жартувати, — вдаю обурення.

Любі мої! Від сьогодні глави виходитимуть щодня! Дякую за ваші сердечка книзі та підпис на мою сторінку!

Щиро ваша, Аврелька!