Розділ 20

Хапаю мобільний та телефоную Юлі. Швидко розповідаю про масштаби катастрофи, а вона сміється:
— Не хвилюйся, ми щось вигадаємо, але потім візьмеш понаднормові години, у мене офіціантів не вистачає. Приїжджай на роботу.
Швидко одягаюся, п’ю каву з круасаном та виходжу з квартири. Тролейбусом їду на роботу, дорогою віддаю сукню в ательє. Там обіцяють все непомітно зашити. У ресторані Юля зустрічає мене з широкою посмішкою:
— Ну, що? Чудо ти горохове! Здається, халепи тебе переслідують.
— Ага, а все почалося з маленької невинної брехні, щоб насолити колишньому.
— А в результаті створила собі купу проблем, — Юля підіймається сходами на другий поверх і я слідую за нею.
— Це катастрофа. Ці ділові партнери одразу зрозуміють, що я ніяка не власниця ресторану. Глянь на мене! Одягнула спідницю та свою найкращу блузку і маю вигляд королеви розпродажів, але не як не власниці.
— На тебе чекає перевтілення. Через декілька хвилин ти себе не впізнаєш, — Юля впевнено заходить до кабінету Євдокії. Я боязко крокую слідом.
— Головне, щоб Андрій мене впізнав, — бачу, як Юля відчиняє шафу і панікую. — Що ти робиш? Що ми тут робимо? Євдокія знає, що ти нишпориш у її речах?
— Ні, і сподіваюся ніколи не дізнається. Я, між іншим, тебе рятую, — дівчина витягує напівпрозору кофту, а я чекаю, що з шафи вилетить моль, котра цю кофту можливо і погризла. Юля продовжує перебирати вішаки. — Підберемо тобі щось непристойно дороге з одягу Євдокії. Вона завжди гарно одягається і зі смаком!
Пригадую леопардову кофту і кривлюся:
— Може не треба? Якщо Євдокія мене побачить у своєму одязі, то що я скажу?
— Не побачить. Вона ж вчора була на відкритті, от і спатиме до вечора. Може ввечері одне око розплющить, а до цього часу ти вже пообідаєш, одягнеш одяг офіціантки і прийматимеш замовлення. Вона нічого не знатиме.
Це зовсім мені не подобається, але зустрічати ділових гостей у блузі з нульових мені не личить. Підходжу до шафи. На вішалках висять ділові костюми, сукні з етикетками відомих брендів, туфлі, які коштують як мій місячний дохід. Я плескаю у долоні:
— Господи, це ж не одяг, а колекція музею моди! Нам потрібно щось, що кричить “успішна власниця ресторану”, — проводжу пальцями по м’якому шовку.
— О, ось це! — Юля витягає з глибини шафи костюм кольору шампанського. — Із поясом, підкреслює талію і з вирізом, котрий приверне увагу та не покаже зайве. Додай серйозний вираз обличчя і ти вилита Євдокія!
— Може, ще перуку знайдемо, щоб ефект завершити? — іронізую, але вже приміряю жакет.
— Навіщо? У тебе постава краща, ніж у неї, — Юля, поправляє комір. — Дивись у дзеркало!
Я обертаюсь. Сама себе не впізнаю. Дорога тканина лягає ідеально, у дзеркалі не офіціантка із залу, а впевнена у собі бізнеследі.
— Ну як? — верчуся перед дзеркалом.
— Ідеально, — Юля виставляє великий палець догори. — Тільки може, не варто так глибоко застібати жакет. Ти маєш вигляд, наче збираєшся когось звільнити, а не зачарувати своєю присутністю.
Ми сміємося, і напруга спадає. Якщо я сьогодні маю зіграти роль власниці, то зроблю це бездоганно. Юля киває:
— Вперед, пані Євдокіє. Ваш ресторан і ваша сцена чекають.
Хоч всередині мене крутить від страху, я вдихаю глибше, розправляю плечі й спускаюся сходами.
У дверях з’являється Андрій. Стриманий, елегантний, з тією ж легкою усмішкою, від якої вчора у мене пересохло в роті. Його погляд ковзає по залу, і коли він бачить мене, то чомусь завмирає. Не розумію у чому справа й опускаю погляд вниз. Наче всі ґудзики на місці, шви теж, але його погляд змушує нервуватися.
Наче мантру, повторюю собі подумки: я — власниця цього ресторану. Впевнена, холодна, з ідеальною поставою та кредитом за сукню, яку взяла в оренду та порвала. Сходжу з останньої сходинки й до мене підходить Андрій.
— Вау, — в його очах виграють іскри захоплення. — Ти сьогодні інша.
— У кращому сенсі, сподіваюся? — підіймаю брову, намагаючись виглядати невимушено, а сама страшенно хвилююся.
— У найкращому, — Андрій уважно оглядає мене з голови до п’ят. — Якщо чесно, я не очікував, що побачу тебе такою. У цьому костюмі ти якась інша, така офіційна.
— На роботі я маю мати відповідний вигляд, — гордовито задираю голову, хоча всередині мене все стискається від хвилювання.
— Тоді я розумію, чому в тебе такий успішний ресторан. Ти маєш справжній хист керувати.
— Ти прийшов раніше, ніж домовлялися, — намагаюся перевести розмову.
— Хотів допомогти тобі підготуватися до завтрашнього заходу, — чоловік нахиляється до мене. — А ще бажав побачити тебе.