Розділ 18

Нарешті ми виходимо надвір. Осіннє повітря вдаряє холодом у легені, я жадібно вдихаю. Ми відходимо від входу до ресторану, і тільки тоді я трохи розслабляюся. Якби Євдокія підійшла до нас, то все б закінчилося. Уся ця історія, моя робота, навіть моя репутація. Підходимо до авто і я швидко торохкотю:
— Може я викличу таксі й поїду додому? Не хочеться цілий вечір ходити у порваній сукні. Це явно не та наречена, яка тобі потрібна. Я знаю, ти не хочеш йти на початку вечора, тому залишайся.
— Про це не може бути й мови, — Андрій мене перебиває. — Я тебе не відпущу на якомусь таксі і все прекрасно розумію. Я б і сам не хотів швендяти у порваних штанах. Я тебе відвезу, сідай.
Андрій відчиняє дверцята авто, я сідаю всередину, притримуючи сукню, яка й досі тримається на чесному слові після всіх вечірніх пригод. Чоловік займає місце за кермом і ми вирушаємо. За вікном миготять ліхтарі, а я вдивляюся у темряву, намагаючись не думати про все, що сталося.
— Ти сьогодні якась напружена, — порушує мовчанку Андрій. Його голос спокійний, але уважний. — І не кажи, що просто втомилася.
— А що, якщо саме так і є? — бурмочу, не відриваючи погляду від вікна.
— Тоді я запитаю інакше. Ти шкодуєш, що прийшла?
— Не знаю, — стискаю плечима. — Просто цей вечір вийшов надто дивним.
— Дивним? — він посміхається краєм губ. — Я б сказав видовищним, а особливо фінал з тією сукнею.
Я здригаюся. Сором обпікає щоки і я опускаю голову:
— Будь ласка, не нагадуй. Я ледь не провалилася крізь землю.
— Мар’яно, ти не уявляєш, який вигляд це мало зі сторони, — він сміється тихо, але щиро. — Після того, як тканина розійшлася, половина залу перестала дихати. Ти мала неймовірний вигляд.
— У сукні, яка тріснула по шву? — зовсім не вірю у його слова. Чоловік нахиляється ближче.
— Саме так, бо навіть у такій ситуації ти не втратила гідність. Стояла, гордо піднявши голову, ніби це частина шоу і на тебе хочеться дивитися.
Я переводжу на нього погляд. У світлі нічних вогнів він має інший вигляд. Спокійніший, тепліший. У моїх грудях щось тріпоче. Зупиняємося на червоне світло світлофора. Андрій повертається до мене, і в його очах блищить щось грайливе, майже небезпечне.
— До речі, — він нахиляє голову, — твій колишній, здається, досі не оговтався після нашого поцілунку.
Нервово ковтаю повітря. Я теж ще не оговталась. Надто добре пам’ятаю смак п’янких губ, дотик теплих долонь та жар по всьому тілу. Сором’язливо прикушую губу:
— Не треба про це…
— Чому? — Андрій підіймає брови доверху. — Стас дивився на тебе так, ніби готовий розбити келих об стіну.
— Ти перебільшуєш, — награно сміюся. — У нього є наречена.
— І не зважаючи на це, ми примусили його ревнувати.
Світлофор змінює колір. Андрій випрямляється і ми їдемо вперед. Мовчу, оскільки збентежена цією розмовою. Він швидко переводить тему про роботу і здається зараз зі мною зовсім інший чоловік, не той, хто цілував мене у темному коридорі та робив компліменти і двозначні натяки. Тепер він сама серйозність.
Автомобіль зупиняється біля шикарного будинку. Висота цегляного паркану не дозволяє роздивитися подвір’я, але судячи з даху, то там захований цілий палац. Андрій глушить двигун, а я не розумію куди ми приїхали.
— Чому ми тут зупинилися?
— Я привіз тебе додому, — Андрій здається надто спокійним.
— Додому? — підозріло зіщулюю очі.
— Так, Квіткова дванадцять. Чи це не твій дім?
Тільки тепер розумію, що чоловік привіз мене до будинку Євдокії. Я йому не казала своєї адреси, а цю він підгледів у документах. Нервово сміюся:
— А, так! Тут настільки темно, що не впізнала власний будинок. Знаєш, я погано бачу вночі, у мене куряча сліпота. Як тільки стає темно, бац — і все, важко розрізнити предмети у темряві.
Від нахабної брехні у мене палають щоки. Для чогось Андрій відстібає пасок безпеки:
— У такому випадку, я змушений тебе провести до будинку.
— Ні-ні! — зупиняю його, майже вистрибуючи з машини. — Не потрібно! Я ж кажу, просто темно. Зараз знайду двері, впізнаю сходи, і все буде гаразд.
Андрій теж виходить з авто. Його силует вирізняється на тлі ліхтаря. Спокійний, самовпевнений, небезпечно привабливий.
— Мар’яно, я не можу відпустити тебе саму. Якщо ти справді погано бачиш, то можеш спіткнутися, — він говорить це з серйозним виразом обличчя, але в кутиках губ приховується ледь помітна усмішка.
Я б воліла втекти, але замість цього стою, мов заціпеніла.
— Нічого страшного не станеться, — бурмочу. — Я знаю тут кожен камінчик. Дякую за те, що підвіз і за піджак.
Стою біля хвіртки із замком кращим, ніж у мене в орендованій квартирі. Розумію, що на подвір’я мені не потрапити. Андрій не приховує приголомшливої посмішки:
— Запросиш на чай?