Розділ 17

Він дивиться прямо, і на мить здається, що навколо стає тихо. Музика з залу глухне, десь за стіною бринить келих, але для мене існують лише його очі. Відчуваю, як серце починає калатати ще швидше. Рука Андрія ледь торкається мого підборіддя, підіймає його, і наші губи зустрічаються. Я завмираю від шоку, подиву, страху, але за мить відчуваю, як він м’яко, впевнено притискає мене ближче, і полум’я у животі розсипається  іскрами по тілу. У голові повний хаос, я не усвідомлюю, що роблю, піддаюся дикому бажанню та відповідаю на поцілунок.
Губи чоловіка рухаються повільно, розважливо, ніби він точно знає, як саме довести мене до тремтіння. Моє серце вистукує скажений ритм, а руки самі зрадницьки підіймаються до його грудей, і я відчуваю, як під долонями пульсує тепло. Мені подобається цей поцілунок.
Через декілька секунд усвідомлюю усю катастрофу. Богдан! Згадую про свого хлопця та відхиляюся. Проте надто пізно. Мої вуста пізнали смак забороненої спокуси й бажають добавки. Я хапаюся за рота. Що я накоїла? Невже тепер я стала зрадницею? Розгублено хитаю головою:
— Нам не слід цілуватися, у мене є хлопець і нехай зараз у нас не найкращі часи у стосунках, нехай ми посварилися, але я не маю права цілуватися з іншим.
— Ви посварилися? — в очах чоловіка загоряється вогник цікавості.
— Так, тобто не важливо. Це нічого не змінює.
Опускаю руку та розумію, що наговорила зайвого. Не варто розповідати Андрієві про своє особисте життя. Чоловік злегка всміхається та поправляє піджак на моїх плечах:
— Мар’яно, заспокойся. Цей поцілунок нічого не означає. Я побачив Стаса, який стояв позаду тебе і вирішив зіграти роль закоханого нареченого до кінця. Як тільки ми почали цілуватися, Стас зник. Якщо твій колишній досі сумнівався, що ми пара, то тепер у нього точно не залишилось сумнівів.
Андрій робить крок назад, а я почуваюся повною дурепою. Розчарування стискає груди колючими батогами. І як я могла подумати, що подобаюся цьому харизматичному красеню? У мене зарплата за місяць, як у нього нові туфлі. Вдихаю глибше, намагаюся приховати, як у мене всередині все скручується в тугий вузол.
— Так, звісно, — на моїх вустах натягнута посмішка. — Просто роль. Ти чудово впорався.
— Дякую, я стараюся.
Мені хочеться втекти якомога далі від нього, від себе, і від цього вечора. Але ноги відмовляються слухатися. Андрій обережно торкається мого ліктя, ніби зовсім невимушено.
— Потрібно повертатися. Матвій обіцяв грандіозний виступ артистів.
— Я буду у твоєму піджаку? Зовсім не личить нареченій забудовника. Може, я хоча б одягну свій? Я залишила його в авто.
— Добре, підемо за твоїм піджаком.
Ми йдемо поруч вузьким коридором, але у моїх думках наш поцілунок і його солодкі вуста. Я відчуваю аромат парфумів, тепло від руки, яка ледь торкається моїх пальчиків і все це дратує до болю. “Цей поцілунок нічого не означає”, — подумки повторюю, наче заклинання. Але від цього чомусь не легше, а навпаки, здається, що саме тому й болить.
Ми повертаємось до залу, шум і музика накривають нас, як хвиля. Андрій бездоганно всміхається, вітається з кимось, а я стою поруч та поправляю піджак, намагаючись приховати розірваний крій. Відчуваю, що моє життя остаточно перетворилося на виставу, де я навіть не знаю, хто головний режисер: доля чи моя власна дурість.
Мій погляд падає на жінку біля входу й тіло вкривається морозними сніжинками. Євдокія. Справжня. Стоїть біля входу, розмовляє з офіціантом у своїй бездоганній сукні кольору шампанського, з тією впевненою поставою, яку не сплутаєш ні з ким. Я й не припускала, що вона тут з’явиться. Світ перед очима похитується.
— Ти зблідла, — Андрій помітно розхвилювався, — усе гаразд?
— Тут душно, — видавила я крізь посмішку, але голос зрадницьки зривається. — Вийдемо на подвір’я?
— Так, — Андрій киває та направляється до дверей. Тих самих дверей, де стоїть Євдокія! Я завмираю, наче статуя і не відпускаю руку чоловіка:
— Може вийдемо через чорний вхід? Так не буде помітно нашу втечу. У цьому піджаку не хочеться привертати зайву увагу.
Чоловік киває. Ми вирушаємо до виходу. Кожен крок здається вічністю. Проходимо повз барну стійку, я помічаю, як Євдокія обертається. Наші погляди зустрічаються. Здається, моє серце зупиняється. Жінка зіщулюється та киває.
— Швидше, — шепочу, стискаючи руку Андрія.
— Що сталося? — він озирається, але я тягну його далі.