Розділ 16

Його погляд ковзає по мені, і я відчуваю, як горять мої щоки. Він уважно розглядає сукню, сережки, мою руку у долоні Андрія, наче перевіряє та шукає фальш. Андрій, ніби все життя грав цю роль, робить крок уперед, впевнено простягає руку Стасові.
— Приємно бачити. Мабуть, тепер ми маємо спільний привід для радості.
— Справді? — Стас стискає його руку, але пальці його напружені. — А що це за привід?
— Те, що я знайшов жінку, з якою не хочу розлучатися, — Андрій впевнено обманює і навіть не кліпає.
У мене пересихає в роті. Це звучить так щиро, що я й сама на мить забуваю про нашу брехню. Стас повільно хитає головою, і його усмішка стає холодною. Він зупиняє погляд на моєму обличчю:
— Що ж, приємно знати, що ти встигла влаштувати своє життя. Швидше, ніж я думав.
— Доля не питає, — вставляю я, щоб не чути іронії в його голосі. — Іноді вона просто ставить поруч людину, яка стає всім.
— І коли у вас весілля? — Тоня цікавиться так, наче має намір прийти на наше святкування.
Я ковтаю повітря й відчуваю, як серце на секунду завмирає. Помітивши мою розгубленість, Андрій відповідає за мене:
— Ми ще вагаємося з датою. Є декілька варіантів, але хочемо, щоб це було особливо.
— Особливо? — Тоня зіщулює очі. — Може, десь у Європі? В Італії, наприклад? Це зараз модно.
— О, Італія нам підходить, правда, кохана? — Андрій нахиляється до мене і я тамую подих. — Ти ж завжди мріяла про весілля біля озера Комо.
Я мало не захлинаюся вином, бо ніколи в житті навіть не бачила того озера на карті.
— Саме так, — ледь видавлюю крізь посмішку.
— Дивно, — Стас хмикає й кидає колючий погляд. — Ти раніше казала, що ненавидиш літаки й далі Карпат їхати не плануєш.
Я відчуваю, як червонію, здається ми за корок до викриття, але Андрій швидко бере ініціативу:
— Люди змінюються. Тим більше справжні почуття дають крила, чи не так?
Він дивиться мені прямо в очі, і я мало не забуваю, що все фарс. Невпевнено киваю. До нас підходить чоловік у строгому сірому костюмі. Впевнено простягає руку Андрієві:
— Радий бачити тебе та твою… — чоловік на мить замовкає, явно обдумуючи, який статус мені дати. Його погляд зупиняється на мені й він важко видихає, — …супутницю.
— Це його наречена, — втручається Стас. — Щоправда, з датою весілля вони ще не визначилися і, можливо, воно не відбудеться.
Ці слова боляче ріжуть вуха. Відчуваю, як напружується Андрій поруч. Він тисне руку чоловіку й з ідеальним самовладанням відповідає:
— Чому ж не відбудеться? Просто складно підлаштувати наші графіки, адже я хочу взяти мінімум місяць відпустки. Ми плануємо відправитися у подорож, щоб нам ніхто не заважав. Тільки уявіть собі: море, пляж і ми вдвох ніжимося на тропічному острові якомога далі від чужих очей. Тільки я і моя кохана Мар’яна.
Його голос звучить спокійно та переконливо. Я намагаюся зберегти природну усмішку, хоч всередині все горить. В уяві насправді з’являється описана картина. Пальми, бірюзове море і він, поруч, усміхається мені. Андрій відпускає руку чоловіка та кладе долоню на мою талію:
— До речі, познайомтеся, це моя наречена Мар’яна, а це власник цього ресторану Матвій! Вітаємо тебе з відкриттям цього затишного місця!
— Дякую! — Матвій підморгує. — Прошу до зали, зараз почнеться виступ артистів.
Ми йдемо за ним, але варто мені зробити кілька кроків, як чую, що щось мене не відпускає. Я завмираю. Погляд опускається вниз і мені хочеться зникнути, безслідно розчинитися у повітрі або провалитися крізь землю. Нитка сукні зачепилася за стіл. Від мого смикання на тканині розійшовся шов, утворивши відвертий розріз вздовж стегна. Крізь шпарину, яка нагадує Великий каньйон, видно край моїх мереживних трусиків. Усвідомлюю, що порвала дорогущу дизайнерську орендовану сукню!
У грудях холоне. На мене дивляться декілька пар очей. Хтось здивовано хмикає, хтось усміхається, а Тоня не стримує радісну посмішку. Стас кидає на мене довгий, знайомий погляд, яким він завжди вмів принижувати. З оцінкою, глузуванням, насолодою та чужою незручністю.
Андрій реагує миттєво. Знімає свій піджак та ним прикриває мене. Рішуче бере мене під руку, притискає до себе і веде якомога далі від цікавих поглядів. Я не встигаю нічого сказати. Ми опиняємось у вузькому коридорчику між залом і службовими приміщеннями. Андрій знімає з моїх плечей волосся і поправляє піджак, накриваючи ним розірвану сукню. Його пальці мимохіть ковзають по моїй шкірі, залишаючи гарячі сліди. Моє серце скажено б’ється, а щоки палають, наче розпалене багаття. Я нервово белькочу під ніс:
— Який жах! Не розумію, як так сталося.
— Не хвилюйся, — долоня Андрія опускається моєю рукою та ніжно стискає пальці. — Ніхто не дивився на сукню, адже всі погляди були прикуті до тебе. Своєю красою ти затьмарила усіх. Я навіть радий, що сталася ця прикрість. Твій колишній дивився на тебе і пускав слинку.
— Не вигадуй, — хвилі сорому прокочуються моїм тілом.
— Я не вигадую. Стас побачив, кого втратив, а я — кого знайшов. Кожного разу, коли ти хвилюєшся, то стаєш ще красивішою.