Розділ 15

До сукні підбираю сережки та кольє з блискучими фальшивими діамантами й клатч, який, здається, бачив світські вечори частіше, ніж я. Чую загальну суму і розумію, що ця розкіш коштує мені половину місячної зарплати й нервовий тік під оком.
Вдома наношу макіяж та розпускаю волосся. Воно світлими пасмами спадає до плечей, сукня пасує до моїх волошкових очей, а фальшиві діаманти додають блиску. Взуваю туфлі на високих підборах, котрі носила лише раз, на випускному в універі. Одягаю пальто та їду до ресторану. Юля зустрічає мене з посмішкою на обличчі:
— Ти вирішила працювати у такому вигляді?
— Ні, Андрій забере мене звідси. Власниця ресторану не може жити у зачуханій орендованій квартирі.
До залу заходить Андрій. Стоїть у строгому чорному костюмі, злегка розстебнута сорочка на комірі, а його погляд, наче промінь рентгену. Обмацує мене з голови до п’ят і здається знає, що ця сукня з прокату. Він підходить до мене, а у його очах горять захопливі іскри:
— Ти… — він замовкає, проковтнувши кінець фрази.
— Що? — намагаюся вдати невимушеність, хоча в голові вирує паніка. Мабуть, він усе зрозумів, і зараз запитає про чек за оренду.
— Ого… — він не одразу знаходить слова. — Мар’яно, я думав, що мене вже нічим не здивуєш, але зараз ти просто неймовірна.
Я вдаю, що спокійна, але всередині розквітає тепла хвиля задоволення і трішки заспокоююся.
— Ця сукня личить мені більше. ніж леопардова сорочка? — злегка всміхаюся. Андрій підходить ближче, уважно вдивляючись.
— Значно більше. Ти маєш такий вигляд, наче щойно фотографувалася для глянцевої обкладинки. Якщо твій Стас побачить тебе такою, йому точно доведеться робити глибокі вдихи з мішечка, щоб не зомліти.
Я сміюся, і хвилювання трохи відступає.
— А якщо зомлію я, від його дихання у мішечок?
— Я зловлю, — він злегка прикладає долоню до моєї талії. — І взагалі, у мене таке відчуття, що сьогодні саме я твій охоронець. Не дивуйся, якщо почну відганяти від тебе всіх залицяльників. До того ж згідно з легендою для Стаса, я твій наречений.
Хоч я знаю, що це лише сукня напрокат, я вперше за довгий час відчуваю себе справді особливою. Йду до гардероба та беру з шафи піджак, позичений в Юлі. Вона привезла його з Туреччини, коли відпочивала на морі. Ми виходимо на вулицю та прямуємо до позашляховика чоловіка.
Андрій галантно відчиняє переді мною дверцята авто. Я обережно сідаю, поправляючи сукню, щоб не зім’яти дорогоцінний шовк. Усередині пахне його парфумами, з гіркуватою ноткою, яка чомусь додає мені впевненості. Чоловік сідає за кермо.
— Готова? — усміхається Андрій, заводячи двигун.
— Ні, але хіба я маю вибір? — зітхаю, куточки моїх вуст тремтять від усмішки.
Ми виїжджаємо з стоянки. У вікнах миготить вечірнє місто, вогні ліхтарів віддзеркалюються у блискучих вітринах магазинів. Я намагаюся мати спокійний вигляд, проте пальці самі собою міцніше стискають клатч на колінах.
— Розслабся, — Андрій, не відводить погляду від дороги. — Я буду поряд. У разі потреби скажу, що ти занадто багата й скромна, щоб про це говорити.
Тепло розливається всередині. Його легкість рятує мене від паніки. Він розповідає кумедні історії, згадує випадки зі свого минулого і це заспокоює. Авто плавно в’їжджає на стоянку біля ресторану. Я бачу натовп, пресу з камерами, яскраві прожектори, великий банер із написом «Відкриття року!». Усе це миттю змушує моє серце піти у шалений галоп. Андрій глушить двигун і повертається до мене.
— Ну що, готова затьмарити наречену Стаса?
Я заперечно хитаю головою та, всупереч своєму жесту, роблю глибокий вдих:
— Готова.
Ми виходимо з авто. Андрій бере мене за руку і ми, наче справжня пара, заходимо до залу. Камери клацають одна за одною, і я майже відчуваю, як спалахи залишають відбитки на моїй шкірі. Андрій впевнено стикає мою руку, і я відчуваю підтримку чоловіка. Його долоня тепла, надійна, і це додає мені сили. Люди обертаються, ковзають поглядами, оцінюють. Хтось посміхається, хтось шепочеться. Я намагаюся тримати підборіддя високо, ніби це мій звичний світ глянцю, дорогих суконь і світських вечорів.
Здаю піджак у гардероб й залишаюся з оголеною спиною. Тут настільки людно, що я сподіваюся, Стас нас не помітить. Нам підносять бокали з напоями. Беремо по келиху. Біля фуршетного столу надто багато людей, тому ми стоїмо біля фікуса. Я повертаю голову і бачу свого колишнього.
Стас стоїть з тією ж самовпевненою посмішкою, яка колись мені здавалася чарівною, у костюмі, з начищеним до блиску взуттям, самовдоволений, наче щойно виграв у лотерею. Поруч із ним Тоня у розкішній червоній сукні, з блиском у волоссі й у погляді, що явно прагне всіх перемогти. Вона миттю оцінює мене з голови до ніг, і я відчуваю, як її усмішка стає тоншою, майже колючою. Моє серце шалено гупає. Схоже, його чують навіть люди з сусідньої вулиці. Андрій іде поруч, спокійний, упевнений, ніби для нього цей вечір просто ділова зустріч, а для мене це мінікінець світу.
— О, які люди! — Стас розтягує губи у фальшивій усмішці. — Ви таки прийшли разом.