Розділ 14

Стискаю телефон, а у горлі пересихає.
— Разом? — тихо повторюю, наче не до кінця вірю своїм вухам. — Він хоче показати, що у нього все добре, і він щасливий.
— А ще перевірити, чи ми справді разом, — сухо додає Андрій.
Від несподіванки сідаю на ліжко. Я не можу з’явитися на публічному заході. Можливо, там буде хтось, хто знає справжню власницю і тоді моїй брехні настане кінець. Боязко хитаю головою:
— Я не прийду.
— Чому? Ми підемо разом як пара, ти моя супутниця, — у голосі чоловіка відчувається здивування. Не можу сказати правди, і знову вигадую:
— Мені не приємно бачити Стаса та його наречену. Я не збираюся щось йому доводити. Скажеш, що я захворіла.
— Якщо ти не підеш, то Стас виграє. Його зачепило, що ми пара. Він мені два роки не телефонував, а сьогодні подзвонив. Перепитував чи ми дійсно пара. Не можна дозволити йому бачити, що ти злякалася. Він повинен пошкодувати, що втратив тебе.
Бажання хоч якось насолити колишньому штовхає на цю авантюру. Проте надто добре пам’ятаю про ризики. Мовчу, вигадую чергову відмовку. Андрій шумно видихає:
— Ти винна мені послугу. Я ж вдав твого нареченого перед Стасом. Хочу, щоб ти пішла зі мною на цей вечір. Бажаю побачити його перекошене обличчя, коли ми прийдемо туди вдвох.
Дивлюся на екран, на його силу голосу, і розумію — це не прохання. Серце б’ється швидше, у грудях холоднішає. Ця ніч може стати або моїм тріумфом, або остаточним викриттям. Зовсім не хочеться йти, але Андрій не залишає мені вибору. Боязко роблю припущення:
— Ви не надто дружили, правда?
— Так, — його голос тихий, але в ньому немає сумнівів. — Між нами стався один конфлікт і саме тому я хочу прийти з тобою.
— Розкажеш детальніше?
Вмощуюся на животі готуюся слухати довгу історію. Андрій одразу не виправдовує моїх сподівань і невдоволено пирхає:
— Якось іншим разом. Я заїду за тобою о сімнадцятій годині. Ти будеш дома? Квіткова одинадцять?
— Яка ще Квіткова? — суплю брови та не розумію про що говорить чоловік.
— Це твоя адреса. Точніше адреса, яка зазначена у тебе у договорі.
Я непорушно завмираю і розумію, що це адреса Євдокії. Якщо заперечу, то буде надто дивно і підозріло, але й прокрастися до неї у будинок теж не можу. Це катастрофа. Моя брехня колись мене вб’є. Нервово сміюся у телефон:
— А, так! Зв'язок поганенький мені почулося дещо інше, — прикушую губу, адже щойно озвучила назву вулиці. Поки у мій бік не полетіли запитання, поспішно торохтю. — Але я маю деякі справи у ресторані. Буде краще, якщо забереш мене звідти.
— Добре, домовилися! Заїду за тобою о сімнадцятій годині.
Я полегшено видихаю та закінчую розмову. Тільки тепер розумію усю катастрофу! Завтра моя зміна і доведеться просити про відгул. Добре, що адміністратором ресторану є моя подруга. Сподіваюся, вона мені не відмовить.
Вранці телефоную Юлі та відпрошуюся на цілий день. Почувши весь трагізм моєї ситуації, вона дає вихідний. Стою перед дзеркалом у своїй найкращій сукні. Червона, куплена на ринку по розпродажу два роки тому. Тканина кричить усім, що я офіціантка, а не власниця ресторану. З такою я навіть на день народження подруги ледве пішла, а тут благодійний вечір, де буде весь бомонд міста. Андрій одразу здогадається, що немає у мене грошей на відкриття ресторану. Мені потрібні фірмові речі, а йти зичити їх у Євдокії буде якось дуже дивно.
Пальці тремтять, я беру телефон і ввожу у пошуковик: “Оренда вечірніх суконь”. Ось воно! Телефоную, і жіночий голос на тому кінці запевняє:
— Так, приходьте, у нас є все — від ділової принцеси до фатальної жінки.
Через годину я вже в маленькому магазині. Манекени блищать паєтками, атласом і камінцями. Продавчиня, пані з хитрим оком, окидає мене поглядом:
— Вам потрібно щось дороге та вишукане, щоб усі одразу зрозуміли, що ви дівчина при грошах?
— Абсолютно правильно, — зітхаю.
Міряю одну сукню. Вона виявляється тісною, я почуваюся сосискою у вакуумній упаковці. Інша блищить, як диско-кулька, і здається, от-от почне обертатися під лампою, а третя взагалі настільки прозора, що у ній я схожа на амебу. Нарешті жінка витягає темно-синю сукню, з елегантним розрізом по нозі й відкритими плечима. Я дивлюся в дзеркало і не впізнаю себе. Це вже не Мар’яна-офіціантка, якась версія мене з багатого життя.
— Беру, — визначаюся з вибором, хоча ціна оренди коле сильніше, ніж шпилька в ногу.