Розділ 13

— Ні, — хитаю головою. Не насмілююся сказати правду і вирішую про дещо змовчати. — Наша власниця ресторану вирішила придбати приміщення та відкрити ще один ресторан. Андрій забудовник і ми оглядали приміщення, яке можна переобладнати під ресторан.
— Як це тебе стосується?
— Євдокія запізнювалася і попросила провести Андрія туди, поки вона приїжджала. Там виявився охоронець, котрий не знав про наш візит, а ґудзик на сорочці випадково обірвався. Це непорозуміння.
Богдан мовчить, а я не знаю, що і думати. Зрештою запитально здіймає брови доверху:
— Хто я для тебе? Запасний варіант чи хлопець тільки на вихідні? Щоразу, коли я намагаюся зблизитися, ти віддаляєшся. Я наче біжу за потягом і не можу наздогнати.
Його слова ріжуть мене глибше, ніж будь-який докір. Я досі не впевнена, що до нього відчуваю. Симпатія, любов, тяжіння. Він мені не байдужий, але навряд чи це можна назвати коханням. Зрештою, ми надто мало зустрічаємося, щоб робити такі гучні зізнання. Після стосунків зі Стасом я стала обачнішою і не поспішаю поринати з головою у почуття. Роблю крок уперед і торкаюся його руки:
— Ти мій хлопець і я тобі не зраджую.
Він дивиться в очі, наче вагається чи вірити. У цьому погляді ревнощі змішалися з образою. Богдан різко притягує мене за талію до себе.
— Тоді доведи, — шепоче так близько, що відчуваю його подих на своїх губах. — Я не витримую цієї невизначеності. Ти відмовляєшся від спільних ночей, проте розгулюєш закинутими приміщеннями з іншим чоловіком.
— То тільки робота, а ти моє особисте життя.
Він зціплює зуби, потім різко притягує мене до себе й цілує з гіркотою та відчаєм. Цей поцілунок обпалює більше, ніж будь-які слова. Я відповідаю, бо хочу, щоб він відчув, я справді його. Коли ми відриваємось одне від одного, у мене паморочиться в голові, а Богдан ще тримає мене так, ніби світ готовий розсипатися на шматки.
— Тільки не обманюй мене, Мар’яно, — ці слова врізаються в мою душу.
Чоловік відступає, одягає шолом, сідає на мотоцикл. Мовчки їде геть, залишаючи мене розгублену. Я прямую до ресторану. Дорога здається надто короткою. Мені хочеться розтягнути її на кілометри, аби вигадати хоч якусь історію, яка врятує мене від викриття. Проте секунди безжально спливають, і ось я вже біля знайомих дверей. Відчиняю їх і заходжу всередину. Галас, сміх, дзенькіт посуду. У мене враження, ніби весь зал завмирає, тільки-но я переступаю поріг. До мене одразу підходить Юля:
— Будеш мені винна. Ще й обід запишу на твій рахунок. Тобі не здається, що краще зізнатися?
— І Стас знатиме правду, а мене звільнять? — округлюю очі та озвучую свої страхи. — Нізащо!
— Мар’яно! — лунає сердитий голос власниці за спиною. Прикушую губу та боязко розвертаюся. Жінка кладе руки в боки й це додає їй бойового вигляду. — Чому ти не познайомила Андрія зі мною?
— Йому зателефонували й він мав терміново піти, — беру теку зі столу та простягаю Євдокії. — Андрій залишив кошторис.
— Добре, я ознайомлюся і скажу тобі результат.
Вона йде із залу, а я полегшено видихаю. Весь вечір старанно витираю столики, ношу замовлення і під кінець дня, ледве волочу ноги додому. Приймаю душ та вмощуюся у ліжку. Несподівано дзвонить телефон. На екрані висвітлюється ім’я “Андрій буд сервіс” і здивування наповнює груди. Серце стискається, наче я вже знаю, почую щось таке, що виб’є мене з колії.
— Алло! — відповідаю на дзвінок, намагаючись звучати спокійно.
— Привіт, — його голос рівний, але відчувається приховане хвилювання. — Сподіваюся, ти зі своїм хлопцем не посварилися через мене.
— Ні, — мій голос тоншає. — Богдан ревнивий, але він все розуміє.
— І давно ви зустрічаєтеся?
— Приблизно три місяці. Знаєш, у нас ще букетно-цукерковий період, — на мить замовкаю і згадую, коли Богдан дарував мені квіти чи цукерки. Не пригадавши такого, прикушую губу. — Ми пізнаємо одне одного краще.
Мабуть, Богдан образився, адже не телефонує і не відповідає на дзвінки. За весь вечір написав коротке смс, що зайнятий і все. Мені здається, він занадто ревнивий. Андрій перериває думки, своїм басистим голосом:
— Тобто про ваше весілля говорити ще рано?
— Звісно! — сміх виривається з грудей. — Я навіть у нього вдома не була, а через постійну зайнятість ми рідко бачимося.
Замовкаю і думаю, чи не вибовкала я зайвого. Все-таки це моє особисте життя, яке прагну залишити у таємниці. Чоловік помітно жвавішає:
— Маю новину. Мене запросили на відкриття нового супермаркету. Там буде преса, купа відомих людей, концерт, ведучі, коротко кажучи, великий захід.
Мимоволі хитаю головою. Знаю цей «великий захід». Він завжди означає проблеми. Андрій замовкає, а я повертаюся на інший бік. Нетерплячість з’їдає зсередини і я не витримую.
— Добре, а я тут до чого? — намагаюся тримати голос рівним.
— Там… — він робить паузу, наче добирає слова. — Там буде Стас і його наречена.
Я завмираю, відчуваючи, як холод б’є по спині. Стас. Моє минуле, від якого я так старанно тікаю. Андрій продовжує говорити:
— Він сам мені зателефонував. Сказав, що чекає нас обох на заході. Він чітко дав зрозуміти, що хоче бачити нас разом. Здається, твій колишній сумнівається, що між нами є якісь стосунки.