Розділ 12

Андрій наче чує мої думки, вибирає з кишені гаманець:
— Я розплачуся карткою.
Дівчина киває та вводить потрібну суму. Чоловік прикладає карту і чується характерний звук. Виходимо на вулицю і я топчуся біля дверей з опущеною головою:
— Дякую, що врятував! Я так поспішала, що забула сумочку. Я поверну тобі гроші.
— Не хвилюйся, нічого повертати не потрібно. Йдемо до ресторану? Там холоне наш обід. Візьмеш собі щось інше, без кедрових горіхів, — Андрій всміхається і на його щоках з’являються милі ямочки.
Тримаю пакет із ліками та намагаюся приховати тремтіння пальців. Не можна, щоб чоловік повертався до ресторану, де вільно розгулює Євдокія. Намагаюся вигадати поважну причину нашого неможливо повернення, але нічого не спадає на думку. Гул двигуна привертає увагу. Чорний мотоцикл різко гальмує біля нас і я здригаюся, наче від пострілу. З-під шолома виринає знайомий погляд. Богдан знімає шолом, а його очі блищать від злості:
— Ну нічого собі, — голос розрізає повітря. — Ви вже навіть не ховаєтеся?
Богдан говорить з докором, наче я зробила щось неприпустимо підступне. Серце вилітає з грудей і я суплю брови:
— Чому ми маємо ховатися?
Він витягує телефон, вмикає екран і майже тицяє мені в обличчя. На відео в одній з соціальних мереж впізнаю себе з Андрієм. Ми у закинутому приміщенні і підпис, немов ніж у серце: «Солодка парочка на побаченні», а далі чоловічий закадровий голос розповідає, як парочка прокралася до будівлі з бажанням усамітнитися. бачу величезну кількість переглядів і відчуваю, як земля йде з-під ніг. Богдан опускає телефон, а хитаю головою:
— Це не те, що ти думаєш, там нічого особистого! Ми були з Андрієм у справі. Робочі питання. Потім з’явився той дядько, почав знімати та звинувачувати у казна-чому, — намагаюся говорити твердо, хоча всередині все тремтить. Серце калатає так, ніби зараз вискочить із грудей.
— Робочі питання? — Богдан сміється, але сміх звучить так, наче йому ріжуть душу. — У закинутій будівлі? У порваній леопардовій сорочці? Ти аж з одягу вистрибувала, так активно намагалася розв'язати робочі питання.
— Я не брешу, там не було нічого, крім роботи.
— Нехай, а що ви робите тут удвох? — Богдан підозріло зіщулює очі.
Шукаючи підтримки, кидаю швидкий погляд на Андрія, але він мовчить і дивиться на мене так уважно, що я готова провалитися крізь землю. зараз навіть радію, що зустрічаюся з Богданом не довго і він не знає про мене надто багато. Розводжу руками:
— У мене алергія. У салаті були кедрові горіхи. Андрій привів мене до аптеки, щоб я вчасно прийняла ліки.
Богдан пирхає, але в його очах з’являється сумнів:
— І що, самій важко було дійти? Обов’язково треба за ручку вести?
— Богдане, — кажу тихіше, ніж хотіла, голос ледь не зривається, — він просто допоміг.
— Що взагалі ви робили разом? — Богдан підозріло зіщулює очі.
Я кусаю губу, намагаючись не видати, наскільки все валиться з-під контролю. Здається ще трохи і моя брехня зруйнується як картковий будинок. Винувато опускаю голову:
— Андрій прийшов пообідати.
Нарешті Андрій, наче прокидається зі сну, простягає Богдану руку:
— Нас не познайомили, — кидає на мене докірливий секундний погляд. — Я Андрій.
— Богдан, хлопець Мар’яни, але не впевнений, що не колишній.
— Хлопець? — голос Андрія холодніший, ніж вечірнє повітря.
Моє обличчя горить, наче я зробила щось протиправне. Випрямляюся та гордовито заявляю:
— Так, це мій хлопець і схоже ревнує на рівному місці.
Між трьома нами зависає тиша, важка й липка, як карамель. Богдан підозріло зиркає то на мене, то на нього, зціплює зуби й стискає телефон у руці так, що аж біліють кісточки. Андрій невдоволено стискає губи та виштовхує з себе небажані слова:
— Ваша дівчина справді почувалася зле. Я лише провів її до аптеки. Це все, ви даремно ревнуєте. Я бачу, вам є про що поговорити. Бажаю гарного вечора!
Його слова звучать спокійно, але я чую приховане напруження. Андрій повертається й іде до свого авто. Я проводжаю його поглядом, відчуваючи, як камінь на грудях стає ще важчим. Богдан стоїть поруч, зціпивши щелепи. Його рука з телефоном усе ще тремтить, ніби він стримує себе, щоб не сказати щось, про що потім пожалкує. Я розумію: тепер він хоче почути від мене все, і втекти, як щойно з ресторану, вже не вийде. Він розводить руками:
— Ти не уявляєш, що я відчував, коли побачив це кляте відео. Всі ці коментарі, жарти, ти з розірваною сорочкою… Хтось із знайомих може його побачити. Не хочу бути оленем. Що ти там робила? Сервірувала стіл?