Розділ 11

Я відкидаюся на спинку стільця й роблю трагічне обличчя:

— Так, і це була велика, щира любов! — із пафосом притискаю долоню до грудей, наче акторка на сцені.

— Любов чи розрахунок? — він підозріло нахиляє голову.

— Чому обов’язково або-або? — я кокетливо зводжу брови. — Може, і те, й інше.

Не хочу прикидатися наївною овечкою, бо Андрій у це нізащо не повірить. Його сміх звучить гучно й щиро.

— Ти дивовижна, — чоловік прокручує склянку у руці. — То в тебе вже є досвід ведення справ, якщо довелося підхопити все після втрати?

— Авжеж, — вдаю серйозність і легкий смуток. — Я тепер у всьому маю бути на висоті. І зі забудовниками, і з документами, і з меню.

Андрій уважно на мене дивиться, а я відчуваю, що він майже вірить і це «майже» мене лякає сильніше, ніж якби він відверто сміявся. Чоловік нахиляється трохи вперед, його голос знижується, стає теплішим:
— Ну, одного забудовника ти точно зацікавила.

Я відводжу погляд у тарілку, бо відчуваю, як щоки зрадницьки палають. Сподіваюся я його зацікавила не як потенційна шахрайка, яку можна засудити до позбавлення волі. Між нами на кілька секунд западає затишна тиша. Мене наче обливає хвилею тепла. Я нервово кручу виделку в пальцях, а всередині розростається паніка: він говорить так, наче я йому сподобалася як дівчина. 

До залу заходить Євдокія і я відчуваю, як холодний піт стікає по спині. Опиняюся за крок до викриття. Стискаю виделку у руці та сподіваюся, що вона нас не помітить. Не буде ж вона дивитися на всіх клієнтів? Євдокія переводить на мене погляд, наче відчуває мій страх. Вона точно захоче познайомитися зі своїм забудовником, а там і моє викриття незабариться. Для мене настане ганьба та безробіття. Не витримую цієї напруги. Моя виделка зависає над тарілкою, і я, мов за  рятівну соломинку, хапаюся за перше, що спадає на думку.

— Ой, — прикладаю руку до горла, мій голос тремтить. — Мені погано. Здається, у цей салат поклали кедрові горіхи.

Андрій піднімає брови. Я знаю, що ніяких горіхів там не було, і сподіваюся, Андрій цього не перевірятиме. Схоплююся на ноги і не даю чоловіку отямитися. Беру його за руку та тягну до дверей:

— Хутчіш, мені терміново потрібні ліки.

  Серце калатає так, що здається, зараз вистрибне. Андрій підводиться, ми вирушаємо до виходу. Мої ноги плутаються, я мало не перечіпаюсь об стілець, але чоловік тримає мене за руку та не дозволяє впасти. Страх обпікає зсередини, адже зараз мене викриють, засміють, виженуть. Вибігаємо на вулицю і у грудях відчувається полегшення. 

— Тримайся, — шепоче він, і я відчуваю тепло його долоні.

Киваю, роблю глибокий вдих. Мені потрібно відвести його подалі від ресторану. Андрій киває на авто:

— Їдемо? 

Євдокія виходить з ресторану. Я тягну чоловіка до пішохідного переходу:

— Тут недалеко. Навпростець буде швидше. Ми зріжемо дворами.

Переходимо дорогу й Євдокія залишається на тому боці. Подумки святкую свою маленьку перемогу, але розумію, що грати доведеться до кінця. Забігаємо до аптеки. Серце стискається у грудях, наче щойно від марафону. Андрій майже на крок позаду, але його долоня на моїй руці змушує відчувати, що я зараз не впаду, хоча всередині все тремтить, наче мене переслідують. Мені б зараз заспокійливих, але натомість я суворо дотримуюся легенди:

— Протиалергічні! — видавлюю з себе, спершися об прилавок. — У мене алергія на кедрові горіхи, а я щойно випадково їх з’’їла.

Фармацевтка кидає на мене занадто уважний погляд і без жодних запитань простягає упаковку. Я відразу хапаю її, мов рятівний круг. Вдаю, що ковтаю таблетку, запиваю водою з пляшечки, яку Андрій вихопив з полиці. Ховаю таблетку під щокою, а вона починає гірчити. Сподіваюся, вона мені не зашкодить.  Андрій уважно дивиться на мене. Його очі зосереджені та тривожні. Я насилу всміхаюся:

— Через декілька хвилин стане краще.

— Мені здається ти тікаєш не лише від горіхів, — він зіщулюується, уважно вивчаючи моє обличчя.

Його слова боляче влучають у ціль, і я відводжу погляд. У голові шумить, пальці все ще тремтять, а язик плутається у виправданнях.

— Я просто не хочу, щоб ти бачив мене безпорадною, — нарешті видавлюю. Андрій м’яко всміхається:

— Запізно. Я вже бачу і це мені подобається.

Його слова кидають мене у жар. Опускаю голову та стискаю пляшку в руці:

— Вам краще? — цікавиться фармацевтика.

— Так, дякую! — підношу пляшку до вуст.

— З вас чотириста тридцять дві гривні.

Почувши суму, ледь не давлюся водою. Тільки тепер розумію, що моя сумочка, гаманець і мобільний телефон залишилися у ресторані. Я панікую, адже навіть не маю чим розплатитися.