Розділ 10

Дівчина запинається та поспішно виправляється:
— Тобто, з цим потрібно щось робити. Ніхто не хоче його виносити, ти, як власниця, маєш когось призначити відповідальним за цю справу.
— Звісно! Я призначаю тебе. Ти ж моя права рука та незамінний працівник.
Андрій сміється, нахиляється до мене й шепоче:
— Навіть сміття контролюєш? Ти одержима своїм бізнесом.
Я нервово посміхаюся, відчуваючи, як щоки палають. Боже, нехай він і далі вірить у цю маячню! Після слів Юлі почуваюся впевненіше. Нахабнію, та висуваю претензії чоловіку:
— А що ти тут робиш? Я чекала кошторис на електронну пошту, але досі немає жодного листа.
— Я вирішив принести документи особисто і заразом пообідати. Складеш мені компанію?
Мені раптово не вистачає кисню. Уявляю, що про мене подумають колеги, коли побачать, що у розпал роботи я сіла обідати з гостем. намагаюся вигадати гідну відмовку, але нічого не спадає на думку. Невідомо для чого уточнюю:
— Тут?
— Звісно! Я хочу знати які страви подає ресторан, який бажає розширюватися. Може вам ще й меню потрібно змінити, — Андрій сідає за вільний столик.
— Але у нас не вистачає офіціантів, бачиш, навіть я вийшла до залу обслуговувати гостей. Можу максимум скласти тобі компанію, приносячи страви.
Він підіймає брови, у куточку губ з’являється хитра посмішка.
— Мені здається, власниця, яка керує рестораном, може дозволити собі перерву на обід. Нам потрібно обговорити кошторис.
Я розгублено озираюся. Колеги нишком спостерігають, адміністраторка Юля відверто скрипить зубами, а я стою, наче школярка перед викликом до дошки. Благально дивлюся на подругу, і вона киває, даючи дозвіл на цю аферу. Сідаю навпроти чоловіка з таким виразом обличчя, наче і справді власниця.
— Можу запропонувати бізнес-ланч, — поправлю серветницю, яка криво стоїть. — Якщо хочеш щось витонченіше, то раджу спробувати пасту з грибами та м’ясом. У нас тут її готують краще, ніж деінде.
— Якщо ти рекомендуєш, тоді беру її без вагань, — Андрій грайливо всміхається, наче прийшов на побачення, а не на ділову зустріч.
Юля супиться та записує назви страв у блокнот. Я замовляю гарячий салат і каву. Юля нахиляється до свого вуха та тихо шепоче, щоб почула тільки я:
— Будеш мені винна.
Я киваю та стискаю руки в кулаки. Клятий Стас! Через нього вплуталася в аферу і не знаю, що робити далі. Юля йде, а я роздумую над рахунком. Мабуть, доведеться пригостити Андрія. Якщо цей ресторан мій, то я не братиму грошей у своїх ділових партнерів. Хоча, він у мене бере за свої послуги. Важко зітхаю і розумію, що доведеться цей день працювати задарма. Юля йде і між нами на мить зависає тиша. Андрій дістає зі своєї сумки теку.
— Щодо кошторису, — починає він рівним тоном, — я переглянув усі варіанти. Якщо залишаєшся на третьому, то попередні розрахунки можуть відрізнятися від остаточної суми, але орієнтовно…
Я слухаю, киваю, намагаюся тримати серйозний вигляд. Насправді мені хочеться сховатися під стіл. Підтримую розумну розмову та вдаю, що я щось у цьому тямлю. Юля повертається й ставить на стіл наші страви. Божественний аромат лоскоче носа і моя нервозність трохи відступає. Андрій бере виделку, пробує перший шматок і вдячно киває мені:
— Ти мала рацію, справді смачно.
Я відчуваю, як у грудях пришвидшено починає калатати серце, та вдаю, ніби вся увага прикута лише до салату. Андрій відкладає виделку й зручно відкидається на спинку стільця, уважно спостерігаючи за мною.
— Знаєш, ти не маєш вигляд типової… — він замовкає, підбираючи слово. — Власниці.
Я ледь не давлюся шматком помідори. Говорить так, наче знає мою таємницю. Я запитально підіймаю брови вверх:
— Може я хочу зруйнувати стереотипи? Який вигляд мають типові власниці?
— Ну, ти замолода, що керувати власним рестораном та відкривати ще один. Я знаю, що раніше цей ресторан належав Герману Курніцькому, але він помер і спадок перейшов його дружині.
Мої щоки палають. Андрій говорить про покійного чоловіка Євдокії і мені нічого не залишається, як кивнути:
— Так, на жаль, мій чоловік помер. Хто ж знав, що йому судилося так мало, — тужливо зітхаю.
— Мало? — Андрій дивується. — Настільки я знаю, йому було близько сімдесяти. Колись, я був з ним на одному заході.
Кладу до рота салат й відчуваю, як горять мої вуха. Можливо, варто було зберехати, що він мій дідусь, але вже пізно. Тепер Андрій вважає мене меркантильною брехухою. Намагаюся не виказати паніку.
— Ну, якщо порівняти із середньою тривалістю життя, то мало. До того ж любов не питає паспорт, — намагаюся жартувати й роблю надто невимушений жест рукою, мало не збивши келих.
Андрій примружується, а в його погляді з’являється той небезпечний вогник, наче він намагається мене розкусити.
— Виходить, ти вийшла заміж за чоловіка, який був старший за тебе років на… сорок п’ять?