Розділ 9

Моє тіло вже зрадницьки погоджується, проте розум зривається на гальмах. Ми почали зустрічатися лише три місяці тому, і він жодного разу не залишався у мене на ніч. Я не впевнена, що готова до такого серйозного кроку. Безперечно я маю почуття до цього чоловіка, проте щось мене стримує. Після року зустрічань зі Стасом, я не можу довіритися чоловікам. Стас розбив мені серце, опустив мою самооцінку нижче плінтуса й остаточно вбив віру у себе. Відступаю на крок, притискаючи руки до грудей.
— Богдане, я ще не готова. До того ж Дарина сьогодні вдома. Якщо і приведу до себе хлопця, то якось не зручно буде перед сусідкою, з якою я винаймаю квартиру.
Його очі темніють, але не від злості, а від розчарування. Він намагається приховати це усмішкою.
— Гаразд, — киває. — Я можу почекати. Тільки не змушуй мене чекати вічно.
Я знову ловлю його погляд, і від цього стає ще важче. Він відходить до мотоцикла, а я підіймаюся сходами, зупиняючись на півдорозі. Усміхаюся сама до себе й ледь торкаюся губ пальцями, бо вони ще палають від його поцілунку. Вдома швидко приймаю душ та завалююся у ліжко після важкого дня. Дивлюся у темну стелю й розумію, що я сьогодні надто багато брехала. Мабуть, стільки брехні не було за все моє життя. Щоб не заплутатися у своїх словах, вмикаю лампу, виймаю з тумби блокнот та записую події сьогоднішнього дня.
Вранці їду на роботу. Обідом майже всі столики зайняті. Я наливаю клієнтові вино, коли двері відчиняються. На порозі з’являється Андрій. Мене стискає так, що в руках ледве не випадає келих. Тільки не він! Тільки не тут! І взагалі, що він тут робить? Не можна, щоб він бачив мене у формі офіціантки. Кладу пляшку на стіл та різко ховаюся за найближче меню, тримаючи його майже біля лоба. Вдаю, що уважно читаю перелік страв, ніби вперше бачу їх у житті. Андрій рухається залом, і я відчуваю, як його погляд ковзає поверх меню. Я присідаю нижче. Хоч би не помітив.
— Мар’яно? — лунає знайомий голос зовсім поруч.
Меню падає на підлогу, я нахиляюся та вдаю, що зав’язую шнурівку, хоч вона давно зав’язана. Боязко виглядаю і бачу, як Андрій прямує у мій бік. До кухні надто далеко, якщо побіжу зараз, то тільки приверну увагу. Він майже навпроти. У паніці пірнаю під сусідній стіл, немов професійний шпигун. Там тісно, пахне чужими туфлями й запеченою рибою. Біля столика зупиняються чоловічі черевики, і я тамую подих. Боязко підіймаю погляд. Перед мною стоїть Андрій з широкою усмішкою на обличчі.
— Що ти там робиш? — простягає руку.
Мене викрито. Гарячково вигадую причину свого перебування під столом. На мене здивовано дивляться відвідувачі, мої щоки палають і я не знаю як викрутитися з цієї ситуації. Вибираюся з-під столу, плутаюся у скатертині й ледь не обіймаю його ногу. Відчуваю, як горю від сорому. Серце вискакує з грудей, а коліна перетворюються на холодне желе. Різко хапаюся за бейджик офіціанта та відриваю його від сорочки. Випроставшись, ховаю бейджик до кишені чорних штанів, та дмухаю на пасмо світлого волосся, котре вибилося із гульки. Уявляю якою постала перед ним. З розпатланим волоссям, розпашілими щоками та надірваною сорочкою, де нещодавно був бейджик.
— Мар’яно? — його голос теплий, з ноткою здивування.
Погляд ковзає по моїй уніформі, і в моїй уяві лунає гучний сміх Стаса. Він знову принижує мене і сміється над моєю брехнею. На додачу мені видають трудову книжку та звільняють з роботи. Я не маю чим оплатити за квартиру, опиняюся на вулиці і стаю бомжем. Від власних думок на груди опускається важкий камінь. Я не можу допустити, щоб Андрій дізнався правду та всім про неї розповів. Якщо падати, то з гідно. Я гордовито задираю голову:
— Привіт, Андрію!
— То ти насправді офіціантка? — звучить розчаровано. Я вдавано сміюся:
— Ні, у мене ж навіть бейджика нема, — вказую на порвану кишеню на грудях та одразу затуляю її рукою. Сподіваюся для нього це переконливий аргумент. Байдуже змахую рукою:
— Сьогодні у нас аншлаг, офіціантів не вистачає, а я час від часу виходжу в зал. Так я краще бачу, як працює персонал і відчуваю атмосферу зсередини.
— Це вражає, — у його очах з’являється повага, навіть захоплення. — Не кожна власниця готова стати до роботи разом зі своїми людьми.
Я мало не зітхаю з полегшенням, але позаду чую голос Юлі:
— Мар’яно, зібралося купа сміття. Винеси його, інакше…
Я різко кашляю, перекриваючи їй слова.
— Дякую, Юлю, я все пам’ятаю, — натягую усмішку і кидаю на неї вбивчий погляд. Округлюю очі та злегка вказую головою на Андрія.