Розділ 8

Тамую подих і сподіваюся, що у мою брехню повірили. По той бік чується смішок:
— Ох, яка прикрість. Може можна якось його відновити?
— Ні, номер втрачено назавжди. У мене викрали телефон і я попросила заблокувати номер. Навіть, якщо хтось відповість, то це буду не я, а зловмисники, — мої слова звучать хаотично і не ладу, оскільки через хвилювання втрачаю всі таланти до ораторського мистецтва.
— Не хвилюйтеся, від сьогодні телефонуватиму виключно на цей номер.
— Чудово, — радію та полегшено зітхаю. Є шанс, що моя брехня довго протримається на плаву. — Дайте, будь ласка, номер телефону Андрія Миколайовича.
— Я і є Андрій Миколайович.
Від несподіванки впускаю телефон на підлогу. Мобільний гучно падає, а я сподіваюся, що він вижив після такого падіння. Беру його до рук та прикладаю до вуха:
— О, я тебе не впізнала і гадала, що розмовляю з менеджером.
— Я особисто веду твій проєкт, ми це обговорювали.
— А, так, просто голос здався незнайомим, от я і зробила хибне припущення, — прикушую губу, оскільки ледь не попалася на брехні. — Я ще раз переглянула варіанти, які ти мені надіслав і зупинилася на третьому. Чекатиму на кошторис.
— Добре, через декілька днів надішлю тобі на електронну пошту.
— Ні, — мій голос стає схожим на писк. — пошту теж зламали. Я надішлю смскою свою нову пошту.
— Добре, чекатиму.
Андрій завершує виклик. Я поспіхом набираю смс і відправляю адресу своєї електронної пошти. Отримую смайлик у відповідь і думаю чи моя адреса звучить не надто екстравагантно. Може власниця ресторану підписатися як “Скажена білка”? Проте надто пізно про це думати. До кімнати заходить Юля:
— Як все пройшло?
— Чудово, тепер я займатимуся цим проєктом і Андрій гадатиме, що я і є власниця.
Юля супиться і явно не розуміє про що мова. Я швидко розповідаю про свій майже ідеальний план. Вона поправляє бейджик на сорочці:
— Головне тепер не попастися. Добре, йди працюй, а то ти пів дня з себе власницю вдавала.
Винувато опускаю голову та прямую до залу. Майже всі столики зайняті й у мене багато роботи. Через декілька годин нарешті закінчується робочий день. Я протираю столик за останнім відвідувачем і ледь не валюся з ніг. Стомилася, наче собака. Двері відчиняються і до залу заходить Богдан. З під чорної шкіряної куртки видніється сірий светер, джинси дещо опущені, а світле волосся зав’язане у недбалу гульку на голові. Трясця! Я забула йому перетелефонувати. Він не вагаючись підходить до мене.
— Мар’яно! — Богдан махає руками так, ніби я щонайменше три роки була у розшуку. — Чому ти мені не перетелефонувала? Я хвилювався!
— Я була зайнята. Важкий день, багато клієнтів, — нервово всміхаюся та цілую чоловіка у щічку.
— Зайнята? — його брови підлітають угору. — Я тобі десять разів дзвонив!
— Я не чула. Залишила телефон у сумочці, — відхиляюся від чоловіка та стискаю ганчірку у руці.
— У тебе закінчився робочий день?
— Так, останній столик витерла.
— Чудово, ходімо, я тебе підвезу, — Богдан відводить погляд до вікна.
— Зачекай одну хвилинку, я візьму сумочку.
Він киває і я йду на кухню, де кипить робота. Миють посуд, плиту та робочі поверхні. Я прощаюся з усіма, беру свої речі швидко одягаю куртку, щоб Богдан не бачив порваної леопардової сорочки на мені. Ми виходимо з ресторану, і Богдан вказує на свій мотоцикл.
— Карета подана! — простягає мені шолом та злегка всміхається.
Його усмішка трохи заспокоює. Одягаю шолом, сідаю позаду, обережно обіймаю його за талію. Мотоцикл ричить, ми зриваємося з місця і світ довкола перетворюється на розмиту стрічку вогнів. Вітер б’є в обличчя, ніч пахне асфальтом і свободою. Я відчуваю під руками тепло його тіла та ловлю себе на тому, що стискаю його міцніше, ніж потрібно.
— Тобі зручно? — кричить Богдан крізь рев двигуна.
— Дуже! — сміюся й притискаюся до нього ще ближче.
Він повертає голову на секунду, і в його шоломі відбивається нічне місто та я. Від цього стає тепло й небезпечно затишно, наче всі мої брехні залишилися десь позаду. Ми летимо крізь темряву. Мотоцикл стихає біля мого під’їзду. Я знімаю шолом, волосся розсипається по плечах, а Богдан дивиться на мене так, ніби бачить вперше.
— Ти сьогодні якась інша, — він робить крок до мене та забирає шолом з моїх рук.
Його пальці ненароком торкаються моїх, і я відчуваю, як серце божеволіє. Не встигаю й слова сказати, як Богдан нахиляється й цілує мене. Спершу ніжно, наче пробує, чи впущу його ближче, а потім глибше, гарячіше. У мене підкошуються коліна, і я відчуваю тільки його смак і тепло. Ми відриваємося одне від одного, обидва трохи задихані. Богдан торкається мого обличчя, великим пальцем проводить по щоках.
— Я не хочу, щоб цей вечір закінчувався, — його голос низький і хриплуватий. — Запросиш до себе?