Розділ 6

Його плече торкається мого, пальці ненароком зачіпають сорочку і я чую характерне клацання пристебнутого паска. Чоловік не поспішає відхилятися та відводити погляд.
— У тебе гарні очі, — несподівано з його вуст вилітає комплімент.
Мені стає спекотно. Я не знаю як реагувати й мовчу. Андрій переводить погляд на мої вуста і вони палають невидимим вогнем. Цей чоловік надто близько і здається ось-ось мене поцілує. Вродливий, розумний, з особливою харизмою. Його дихання торкається моєї щоки. Відчуваю, що ще секунда, і можу наробити дурниць. Піддаюся його чарам й сама ледь тягнуся за поцілунком. Вчасно згадую про Богдана та хитаю головою:
— Ти намагаєшся мене спокусити? Я порядна дівчина і службові стосунки мене не цікавлять.
— Зовсім ні, це лише невинний комплімент, — він повільно відхиляється та пристібає собі пасок. — До того ж я вже бачив, яка ти порядна: вікна штурмуєш, мишей збираєш, сорочку у білизну заправляєш, а ще обманюєш свого колишнього.
Мої щоки зрадницьки горять, кусаю губу й відводжу погляд у вікно. Серце калатає так, що здається, Андрій зараз почує його гучніше за роботу двигуна, котрий він щойно завів.
— Це все сталося випадково. Я цього не планувала, — виправдовуюся.
— Тоді у тебе вийшла непогана імпровізація.
Андрій розвертає автомобіль й ми їдемо до ресторану. Дорогою він говорить про реконструкцію одного приміщення, а я киваю з розумним виразом обличчя. Під'їжджаємо на місце. Відстібаю пасок безпеки й мрію якнайшвидше звідси втекти. Хапаюся за ручку дверей і квапливо белькочу:
— Дякую, що підвіз. Я подумаю і повідомлю, яке приміщення я обрала.
Виходжу на вулицю і під уважний погляд чоловіка, беру пальто та йду до ресторану. У залі людно, галасно, й всі столики зайняті. Вішаю пальто у шафу і розвертаюся. Одразу наштовхуюся на адміністраторку Юлю та ледь не збиваю її з ніг. Вчасно зупиняюся, проте дівчина встигає вимогливо насупити брови. Кладе долоні на лікті й здається надто сердитою:
— Ну, і що це було?
— Я повісила пальто на вішак.
— Я не про пальто, а про твою брехню, — Юля підвищує голос. — Ти сказала, що є власницею ресторану її потенційному забудовнику. Одна справа, коли ти вигадуєш казочки для колишнього, а інша — коли брешеш її діловому партнеру.
— Але ти підтвердила мою брехню, отже, якщо правда спливе, то звільнять нас обох, — поспішаю нагадати. Юля супить брови:
— Тоді я не знала, що це і є Андрій Миколайович. Я гадала, він старший. Сподіваюся ти йому зізналася.
— Не змогла, — важко зітхаю. — Уявляєш, який скандал він би зчинив? До того ж розповів би про все Стасу.
— І що ти тепер робитимеш? — Юля заспокоюється та поправляє бейдж адміністратора.
Я й сама не уявляю, що робити. Мабуть, потрібно якось відмовитися від послуг Андрія. Швидко розповідаю подрузі про свої походеньки. Вона дивиться на мою сорочку та хитає головою:
— У такому одязі ти не можеш працювати. Ходімо на кухню, може знайдеться якийсь фартух. До речі, Євдокія Іванівна тебе шукала. Вона бачила, що ти пішла у її пальті. Вона чекає на тебе у своєму кабінеті. Не знаю, як ти викрутишся. Напевно, доведеться їй у всьому зізнатися.
— Зізнатися? — у мене округлюються очі. — Ти що, тоді мене одразу звільнять, а я маю ще оренду за квартиру платити. Щось вигадаю.
Ми прямуємо до кухні, а я гарячково прокручую варіанти й не уявляю, як все пояснити власниці. Юля знаходить мені фартух. Він прикриває моє непристойне декольте, а головне — відсутність ґудзик. Важкими кроками йду до Євгенії Іванівни, і складається враження, що я прямую на каторгу. Стукаю та заходжу до її кабінету. Жінка сидить за столом, схилившись над зразками меню. Підіймає сердитий погляд і здається, бажає мене спопелити.
— Ну, і куди це ти їхала у моєму пальті?
Нервово ковтаю і поспіхом вигадую нову історію:
— Я вішала куртку у гардероб і ненароком забруднила ваше пальто. Я їздила у хімчистку. Не хвилюйтеся, термінове замовлення і ваше пальто як нове, без жодних плям, — кажу з такою впевненістю, що могла б продавати пісок у пустелі. Жінка супить брови:
— Потрібно було про все сказати мені. Добре, йди, я чекаю на важливу зустріч, але Андрій Миколайович чомусь запізнюється.
Мене наче обливають окропом. Уява наполегливо малює їхню телефонну розмову і викриття моєї брехні. Завмираю та уточнюю:
— Це той Андрій Миколайович, котрий вам має будувати новий ресторан?
— Або будувати, або робити ремонт у старому. Ми ще не вирішили, — жінка підтверджує мої підозри. Я прикушую губу та наважуюся на нову брехню:
— Він не прийде, — ловлю на собі здивований погляд і пояснюю:
— Андрій мій наречений. Він дуже зайнятий, у нього виникли термінові несподівані справи. Сказав, щоб ви переказали мені свої побажання.