Розділ 5

Йдемо по скрипучій підлозі, Андрій світить телефоном, а я намагаюся не наступити на щурячу тінь. Хоч може то просто куля пилу, але моїй уяві байдуже. Вона впевнено домальовує тіні хвоста та гострі вуха. Приміщення у жахливому стані і я сумніваюся, що всі гроші світу йому допоможуть. Краще знести та побудувати щось нове.
Ми звертаємо за ріг і раптом, немов з-під землі, з’являється охоронець. Замість зброї у нього у руках телефон наставлений прямо на нас:
— Ага! — з його вуст почувся переможний голос, наче він виграв у лотерею. — Думали, я не помічу, що ви тут нишпорите?
Не встигаю пояснити, як його погляд ковзає вниз і застигає. Моя сорочка знову підвела: верхній ґудзик розстібнувся, а тканина сорочки сповзла. Гарячково закриваю руками цей сором. Охоронець сміється:
— О, розпусники! Ясно, чому ви тут шастаєте! Спершу крадете, а тоді влаштовуєте романтичні куточки? Чергова парочка вирішила усамітнитися та зекономити на готелях.
Мене окутує хвилею обурення, сорому, та злістю. Мої щоки палають і хочеться провалитися крізь землю. Збоку справді виглядає так, ніби ми щойно… Поправляю сорочку та хитаю головою:
— Ви помиляєтесь, ми…
— Помиляюсь? — охоронець різко мене перебиває. — То це не ви зараз напівроздягнені? Зайшов би я на пів хвилини пізніше, то побачив би більш відверту сцену.
— Не побачили б, і взагалі ми тут не для цього, — нарешті у мене виходить заправити частину сорочки у ліфчик і я почуваюся впевненіше.
— А для чого? Шукали щось вкрасти?
— Послухайте, — Андрій помітно дратується. — Невже ми схожі на злодіїв? Тут і красти немає чого, хіба здохла миша і купа пилу. Ми вирішили оглянути це приміщення, оскільки розглядаємо можливість покупки. І взагалі, що ви тут охороняєте?
— Гадаєте я вам повірю? — брови охоронця злітають доверху. — Покупці телефонують, там номер є.
Мені так і хочеться ляпнути: “Ну, я ж казала! Треба було зателефонувати”. Стримуюся від докорів. Охоронець тримає телефон, знімає нас, наче якийсь репортер зі світської хроніки. Я почуваюся тою самою «сенсацією дня»: з розпатланим волоссям, розстебнутою сорочкою й виразом «це все не те, що ви думаєте». Охоронець стає біля стіни:
— Романтика у закинутому приміщенні закінчується невдачею. Злодії прикинулися закоханою парочкою, щоб ніхто не запідозрив. Я зараз поліцію викличу.
— Та ви що! — моє тіло обпалює вогнем. — Ми просто оглядали будівлю!
— Звичайно! — він знімає далі, спеціально наближаючи камеру. — І, мабуть, оглядали одне одного теж.
Андрій ледве не сміється, але ховає усмішку під серйозним виразом:
— Вибачте за непорозуміння. Краще ми підемо, я побачив все, що хотів.
— Це правильне рішення. Влаштовуйте романтичні вечори десь в іншому місці.
Він відчиняє двері збоку будівлі, які ми навіть не помітили. Чоловік випроваджує нас на вулицю. За нашими спинами грюкають двері, я обертаюся до Андрія:
— Це жах! Сподіваюся ми не станемо героями якогось «Ютубу». Уявляєте заголовки? «Закохані вломилися у закинуту будівлю».
Андрій, замість того, щоб хвилюватися, сміється:
— Я вже бачу хештеги: #романтика #адреналін #леопардовасорочка.
— Дуже смішно, — я фиркаю, але від сміху чоловіка у мене теж смикаються губи.
Йдемо до автомобіля та займаємо свої місця. Андрій потирає руки:
— Я б на твоєму місці не купував це приміщення. Надто багато потрібно перероблювати, зносити стіни й приводити до ладу. Маю для тебе й інші пропозиції, ті, які ми надсилали на електронну пошту. Я гадав ти визначилася і готова оглянути одну з них.
Паніка закручується у животі у спіраль. Навіть не уявляю про що говорить Андрій, але намагаюся не показувати цього. Впевнено киваю:
— Так, я бачила, але ще не вирішила остаточно. Я дам вам відповідь ввечері. У мене є деякі справи й маю повертатися до ресторану.
— Я тебе підвезу, — Андрій заводить двигун. Боюся, що там він зустрінеться зі справжньою власницею і моїй брехні настане кінець. Заперечно хитаю головою:
— Не варто, у тебе, мабуть, багато справ.
— Ти не зрозуміла, — Андрій нахиляється до мене та тягнеться до паска безпеки. Зосереджує погляд на моїх очах, я мимоволі затримую подих. — Це не пропозиція, а озвучення факту.