Розділ 4

— Чому б нам просто не зателефонувати за номером, який написаний під оголошенням? — переможно вказую на рятівний напис та гордовито задираю голову.
— У мене немає часу чекати, поки якийсь соня приїде з ключами. Якщо приміщення гниле, то я зрозумію це за п’ять хвилин всередині, а якщо воно вартісне, то ми зекономимо тиждень переговорів.
Відкриваю рота, щоб відмовити, але він дивиться на мене так, наче я маленька боягузка, яку потрібно переконати з’їхати з гірки в дитячому парку. Безстрашно дивлюся в очі та вдаю, що ця ситуація аніскілечки мене не лякає:
— Добре, але якщо я порву свою сорочку, то вимагатиму відшкодування.
— О, я сам готовий вам заплатити, щоб ви викинули цю сорочку. Вона вам не личить.
Надуваю губки та прямую до розбитого вікна. Через хвилину я намагаюся протиснутися крізь дірку в стіні, проклинаючи той момент, коли погодилася. Ставлю ногу на підвіконня й відчуваю, як долоні Андрія нахабно торкаються моїх сідниць та підштовхують вверх:
— Ей! — я захлинаюсь від обурення. — Що ви собі дозволяєте?
Андрій хмикає так, ніби це його забавляє ще більше, ніж сам процес вдирання:
— Підтримка клієнтів. Повний пакет послуг, — його голос звучить глузливо й нахабно. — А якщо чесно, то не хочу, щоб ви впали. У разі чого мені ж вам ще сорочку купувати, забули?
Злісно стискаю губи та намагаюся якомога швидше залізти у приміщення. Андрій злегка підштовхує мене всередину, не втримую рівновагу і падаю на купу старих картонних коробок. Пил здіймається хмарою, я чхаю так, що луна відбивається в пустих стінах.
— Ну от, тепер ваш майбутній ресторан має перших відвідувачів, — Андрій легко зістрибує слідом, навіть не зачепившись. — Ви, я і привид місцевого завгоспа.
Чоловік зупиняє погляд на моїй сорочці й на мить зависає. Таке враження, що він там прибульців побачив. Невже я замастила сорочку? Підраховую скільки коштуватиме хімчистка та опускаю голову. Верхній ґудзик сорочки відірвався і частина моїх пишних принад опинилася просто перед очима Андрія. Я гарячково поправляю сорочку, намагаюся з’єднати дві половинки тканини докупи. Злісно зиркаю на чоловіка та підіймаюся:
— Тільки не кажіть, що ви зараз не дивитися туди, куди не варто.
— Ні, якраз дивлюся туди, куди треба, – Андрій починає оглядатися довкола і зовсім не схоже, щоб він соромився. — А взагалі-то я шукаю ваш ґудзик, щоб повернути його на місце. Хоча, зізнаюся чесно, без нього ваша сорочка подобається мені більше.
Мої щоки наливаються жаром. Наче й комплімент почула, але він змусив мене почуватися незручно. Однією рукою відмахую павутиння з волосся, виходжу з коробок та міцно стискаю половинки сорочки:
— У такому випадку може ви ще й другий відірвете?
— Якщо це буде службове завдання, то без проблем, – він не втримується від усмішки, яка йому дуже личить. Розвертаюся до нього спиною та риюся у старих коробках:
— Допоможете знайти ґудзик? Через штори на вікнах тут погано видно.
Кидаю погляд на старі запилені штори з квітковим принтом. Мабуть, ми вдерлися до чийогось старого кабінету. Стіл, два стільці, один з яких зі зламаною ніжкою та шафа. Я нахиляюся до коробки й обмацую дно. Пальці губляться у павутині й нарешті знаходять щось майже кругле. З радістю стискаю ґудзик у руці та переможно підношу над головою:
— Знайшла!
Відчуваю, що цей ґудзик трішки мохнатий і розумію — щось не те. Боязко переводжу погляд на свою долоню і на мить завмираю. Замість ґудзика у моєї руці засохла здохла миша.
— Ааааа! — верещу так, що, здається, вибухають усі шибки в цих зруйнованих стінах. Кидаю жахливу знахідку назад і починаю судомно витирати руки об штани. — Фу, гидота!
Андрій дзвінко сміється, а мені хочеться його прибити й згоріти від сорому. Чоловік злегка схиляє голову на бік:
— Мар’яно, ви справжня поціновувачка тварин. То леопардова сорочка, то миша замість ґудзик. Від вас потрібно всіх тварин ховати.
— Краще б поспівчували, а натомість ви нахабно глузуєте з мене, — ображено надуваю губки.
— Не глузую, а намагаюся направити на істинний шлях, — Андрій нахиляється та дістає ґудзик з підлоги. — Це здається ваше.
Чоловік простягає мені ґудзик, і я беру його однією рукою, а іншою продовжую тримати сорочку. Тільки тепер усвідомлюю, що через втечу з ресторану я забула і телефон, і сумочку. Ховаю ґудзик у кишеню штанів, відвертаюся та заправляю сорочку у ліфчик. Незручно ходити закинутим приміщенням, весь час тримаючи сорочку. Моя білизна надійно захована і я, майже не соромлячись, гордовито розвертаюся до чоловіка. Ловлю його погляд на своєму декольте. Рішуче йду вперед та виходжу на коридор з потрісканими стінами. Позаду доноситься голос Андрія:
— Після всього, що між нами сталося, ми майже зобов’язані звертатися один до одного на ти. Ти не проти? — хоч не бачу, але відчуваю його спекотних поглядах на своїх сідницях. Він що мене розглядає? Зиркаю на чоловіка і він миттю повертає голову до вікна. Я стискаю плечима:
— Не проти звісно, адже ми фальшиво заручені.