Розділ 3

Я панікую ще більше й одягаю її фірмове пальто на себе. Прямую до дверей, не залишаючи вибору Андрію:
— Ходімо, поки будете отак стояти, надворі вже й сніг розтане.
Він слухняно йде слідом. «Інвестор» — прекрасне розумне слово. Воно звучить доречно і переконливо. Ми виходимо надвір, але я розумію, що це ще не кінець моїй брехні. Впевнено підходжу до його позашляховика й нахабно розпоряджаюся:
— Поїдемо на вашому авто, тут недалеко. Звідти я замовлю таксі.
Чоловік якось дивно дивиться на мене, проте не заперечує. Відчиняє двері машини з такою урочистістю, ніби везе кого завгодно, тільки не саму брехню. Я займаю місце спереду, біля водія. Андрій безшумно зачиняє двері, та обходить авто. Моє серце гупає, наче барабан на вулиці під час фестивалю.
Ловлю себе на думці, що цей чоловік доволі вродливий. Темне коротке волосся, акуратна щетина, карі очі. Мабуть, він трохи старший за мене, проте не старий. Цікаво, він одружений? Від потоку своїх думок, щоки обпалює жаром. Взагалі не розумію, чому таке має мене цікавити. Андрій сідає за кермо, пристібає пасок безпеки, а я кидаю секундний погляд на безіменний палець. Обручки немає! Звісно немає, він же сказав своєму знайомому, що я його дівчина.
— Куди їдемо? — слова чоловіка висмикують мене з власних думок.
Я навіть не уявляю, в який бік нам варто рухатися. Пригадую старе занедбане приміщення, повз яке проїжджаю вранці й впевнено кажу:
— На вулицю Олімпійську.
Андрій заводить двигун і авто рухається вперед. У мене є декілька хвилин, щоб вигадати, що робити далі. Чоловік підштовхує мене до чергової брехні:
— Розкажіть мені про проєкт.
— Ми хочемо зробити просторий паркінг, зал на дві сотні місць, зелені зони.
Розумію масштаби на які замахнулася і трохи зменшую апетити. Будь-які слова звучать переконливо, якщо говорити швидко і впевнено. Андрій киває рідко, але уважно, наче ловить деталі. Користуючись нагодою, обережно цікавлюся:
— Ви зі Стасом давно дружите?
— Так, якщо це можна назвати дружбою. Ми навчалися разом в універі. Ми сьогодні зустрілися вперше за два роки.
Сердито стискаю рукави пальта Іванівни й поспішно відпускаю пальці. Хоч би складочки не залишилося! Це пальто коштує як моя місячна зарплата. Боюся його зім'яти, знімаю та розправляю на задньому сидінні. Ловлю на собі здивований погляд чоловіка та стикаю плечима:
— Мені трохи спекотно, — щоб хоч трохи заспокоїтися, уточнюю, — то ви зі Стасом не спілкуєтеся?
— Дуже рідко. Вітаємо одне одного зі святами й, мабуть, все. Я навіть не знав, що він з вами зустрічався.
З моїх леопардових грудей спадає важкий тягар. Тішуся, що вони не друзі й намагаюся знайти вихід зі своєї брехні. Повертаємо праворуч, і перед очима з’являється старе триповерхове приміщення з надписом “ПРОДАЮ”, котра от-от відвалиться. Я вказую на нього пальцем:
— Ось воно!
— Ви впевнені? — Андрій невдоволено кривиться.
Кидаю погляд на облуплені стіни, розбите вікно та іржаву колодку на дверях і дуже сумніваюся, що з цього можна зробити заклад мрії, який я нафантазувала. Чоловік паркує авто, а я змушена продовжувати свою брехню:
— Гадаю, легше переробити старе, ніж будувати нове.
— Ой, як ви помиляєтеся.
Ми виходимо з на вулицю та стаємо перед облупленими дверима, які, схоже, востаннє відчинялися ще тоді, коли динозаври бігали вулицями.
— Замкнено, і здається нікого нема, — я відчуваю полегшення та потрохи задкую, мріючи якнайшвидше покинути це допотопне місце. — Ну що ж, не доля. Може іншим разом або ви підберете інший об’єкт.
Андрій нахиляється, роздивляється вхід і раптом показує на розбите вікно збоку.
— Є варіант. Можемо залізти через вікно і все оглянути.
— Ні, це ж незаконно! — одразу спалахую обуренням.
— Ми ж не красти прийшли, а приміщення закинуте і нікому не потрібне.
Сподіваюся, що чоловік жартує, але він впевнено підходить до розбитого вікна. Поводиться так, наче це не перша будівля, в яку він незаконно проникає. Гарячково вигадую причини, чому цього не слід робити:
— Я не полізу у ту дірку у цій сорочці.
— Ну, якщо боїшся подряпати леопардові візерунки, я можу піти першим, — Андрій широко посміхається, наче не розуміє усієї катастрофи.
Це дорога дизайнерська сорочка. Якщо її пошкоджу, то потім мені ще цілий тиждень за неї відпрацьовувати. Чоловік ставить ногу на фундамент та тягнеться до вікна. Мене охоплює паніка:
— Ні! — я виставляю руки, наче зупиняю шаленого героя бойовика. — Це небезпечно! А раптом там бездомні? Чи кажани? Чи… труп?
Від власного припущення по спині пробігається морозець. Здається його це зовсім не бентежить:
— Чудово! Тоді перевіримо все відразу. У кращому випадку знайдемо просторе приміщення для ресторану, а у гіршому пригодницьку історію для внуків.

Як гадаєте, Андрій випробовує Мар'яну, чи справді має намір вдертися до закинутого приміщення?