Розділ 1

— Мар’яно, якщо ти проллєш ще одну чашку, то присягаюся, будеш наступною стравою у нашому меню, — голос Євдокії Іванівни гримить так, ніби я щойно розлила не чашку американо, а відро цементу на підлогу ресторану.

Проте зараз мене це не дуже бентежить. Я дивлюся як мій колишній хлопець йде під руку зі своєю новою дівчиною, а наша адміністраторка ресторану щось показує їм на терасі. Найменше за все мені хочеться, щоб Стас бачив, що я працюю офіціанткою. Пляма від кави розповзається по мої білій сорочці, роблячи цей день ще паскуднішим.

— У такому вигляді не можна допускати тебе до гостей. Маєш у що переодягнутися?

— Ні, — мій голос стає схожий на писк. Сподіваючись уникнути зустрічі з колишнім, наважуюся припустити:

— Мабуть, сьогодні у мене буде незапланований вихідний.

— Жодних вихідних! У нас і так офіціантів не вистачає. Йди за мною, зараз ми щось вигадаємо.

Я покірно киваю та рухаюся слідом за власницею ресторану у якому працюю. Головне зникнути із залу, щоб колишній мене не побачив. Євдокія Іванівна веде мене до свого кабінету. Відчиняє шафу та дістає звідти кофтинку. Розправивши, простягає мені.

— Ось, одягни. Не зовсім те, що належить носити офіціантам, але краще так, ніж у заплямованій блузі.

Я дивлюся на сорочку з величезними золотистими ґудзиками, які можна розгледіти навіть із космосу, широкими рукавами як крила кажана та леопардовим принтом. Леопардовим! Звісно, Євдокія Іванівна епатажна жіночка невизначеного віку, але таке здається занадто навіть для неї. Подейкують, що їй десь під шістдесят років, але завдяки уколам краси, у неї немає жодної зморшки на обличчі. Завжди на підборах, в одязі від дорогих брендів та яскравим бордовим волоссям є еталоном краси. Я не наважуюся брати цей крик моди до рук та кривлюся:

— Ви хочете, щоб я у цьому обслуговувала гостей ресторану?

— А що такого? Дуже навіть сучасно! — Євдокія Іванівна майже силоміць вкладає сорочку до моїх рук. — Зараз має прийти забудовник Андрій Миколайович. Я хочу відкрити ще один ресторан у місті й маю підписати з ним контракт. Коли він з’явиться, то проведи до мого кабінету.

Я киваю та йду переодягатися. У роздягальні дивлюся на себе в дзеркало. Ледь не пирскаю зі сміху. Сорочка виявилася завеликою і зовсім мені не личить. Уявляю, як забудовник, серйозний сивочолий дядько з портфелем, дивитиметься на мене. Ще подумає, що потрапив на сафарі й візьме рушницю до рук.

Боязко виходжу до залу. Сподіваюся, що мій колишній пішов. Натерпиться розпитати про все Юлю, нашу адміністраторку, а за сумісництвом мою подругу. Це вона прилаштувала мене на цю тимчасову роботу, котра стала постійною. Позаду мене лунають голоси. До залу заходить Юля, мій колишній та його дівчина. Ні, ні, ні! Він не повинен знати, що я працюю тут офіціанткою.

Серце підскакує до горла, а ноги самі несуть мене до гардероба. Зі скрипом відчиняю дверцята шафи й втискаю голову всередину між чужим пуховиком і шкіряним плащем. Дихати важко, пахне нафталіном і парфумами “модного дядька”, а носа лоскоче пухнастий комір куртки. Схрещую пальці й сподіваюся, що чоловік мене не помітить. Наче смертний вирок, позаду чую знайомий чоловічий голос:

— Мар’яно? Ти ж не ховаєшся від мене в шафі?

Мої щоки палають зі сорому, і, мабуть, я червонію, мов помідор. Розвернувшись, зустрічаюся поглядом зі своїм колишнім хлопцем.

— Стас? — нервово сміюся та вдаю здивування. — Я тебе й не помітила. Перевіряю якість послуг гардероба.

Його обличчя випромінює самовдоволення. Поруч з ним дівчина з ідеальним макіяжем і обручкою з діамантом, яка виблискує, як маленьке сонце. Її волосся ідеальними кучерями спадає до плечей, а блакитні очі світяться щастям. У моєму серці панує гірке відчуття поразки, змішане з бажанням довести, що я чогось варта. Він міряє мене зверхнім поглядом:

— Досі на побігеньках? До речі, знайомся, це Тоня, моя майбутня дружина. Ми плануємо святкувати весілля у цьому ресторані. Сподіваюся, ти добре обслуговуватимеш наших гостей.

— Ні, насправді я не офіціантка, а власниця цього ресторану, — нахабно брешу своєму колишньому.

— Невже? — Стас глузливо всміхається і здається зовсім мені не вірить.

— Так, офіціанти не розгулюють рестораном у леопардовій сорочці. Тепер я маю ресторан, он те авто, — вказую пальцем на чужий позашляховик.

Здається, доля хоче мене добити й з автомобіля виходить чоловік. Бачу німе питання в очах свого колишнього та швидко знаходжу пояснення:

— На ньому приїхав мій наречений.

Тамую подих і безпорадно спостерігаю як той незнайомець заходить до ресторану. Стас хижо зіщулює очі й звертається до чоловіка:

— Андрію! Несподівана зустріч. Моя колишня дівчина заявляє, що є власницею ресторану і твоєю нареченою.

Всім привіт!

Рада вітати вас на сторінках цієї книги. Мар’яна вплуталася у складну ситуацію. Побачимо, як вона викручуватиметься. Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити продовження. Буду вдячна, якщо натиснете на сердечко біля книги та підпишеться на мою сторінку. Ваша підтримка надихає.

Ваша Аврелька!