Хай живе Робін Гуд! Бразильський Робін Гуд!

Здавалося, що от-от і я вже буду в наступному будинку. Потрібно лише здійснити стрибок через величезну щілину між будинками, при цьому не випустивши мішок із коштовностями.

Доля стала на мою сторону і допомогла майже безслідно зникнути з очей іншого угрупування, що намагалося спіймати мене. Та не сьогодні, бо ці коштовності тепер точно мої. Я не планую повертати їх багатіям, які вже й забули як виживають звичайнісінькі люди.

Що ж, ця щілина не виглядає надто великою… Певно, треба спочатку перекинути на ту сторону мішок, але ж він може не долетіти і гепнутися з метрів так десяти комусь на голову… Не годиться. Треба щось інше… Можливо, прив’язати його до спини? Зробити щось на кшталт портфеля, і тоді вже стрибати…

Оглянувшись, я спробував знайти щось, що стане мені в нагоді, проте нічого не зацікавило. Вдалині, по дахах інших домівок пересувалися «Чорні каптури», які, певно, побачили як я завмер перед стрибком в нікуди… Погано. Дуже погано. Якби ж то я міг описати наскільки це погано…

Поправивши капюшон, я міцно зав’язав мішок і вирішив прийняти бійку. Ці коштовності могли врятувати не одну родину, а з десяток бідолашних, які вимушені щодня доїдати залишки рису. Як-не-як, мене в цих краях звуть Робіном Гудом… Бразильським Робіном Гудом, бо я врятував вже не одну тутешню родину від повного краху. І врятую ще багатьох, от тільки б позбавитися від цих запеклих «рятівників» золота. Я більше ніж впевнений, що за цю місію вони самі отримають непоганий гонорар. І виділять його з цього мішка. Або ж самі візьмуть його, а замовнику скинуть ніби це все Робін Гуд. Навіть не сумніваюся, що такий розвиток подій дійсно може статися.

Каптурів близько п’яти, і всі озброєні. Я ж лише один, і зі зброї мав невеличкий сріблястий кинджал, що дістався мені при одному з благодійних пограбувань, та лук. Думаю, в мене є шанси, доволі гарні шанси… Сподіваюся, ха-ха.

Витягнувши стрілу з-за спини, я натягнув її і очікував на потрібну мить, щоб поцілити в ногу одного з Каптурів. Мені не було відомо, хто ховається під чорними костюмами, проте завжди було цікаво дізнатися.

Каптури знаходилися за два дахи від мене, і щойно вони захотіли перестрибнути на наступний, як я вистрілив. Стріла зі свистом розрізала повітря і влучила в ногу одного з Каптурів. І щойно той полетів вниз, не втримавшись на одній нозі на краю, то я зарядив ще одну стрілу. До мене зможуть дійти лише троє, інші ж полетять роздивлятися чудернацьку бруківку.

Прозвучав гучний гул, який ішов десь із низини. Таким чином вони передають один одному сигнал, що п’ятий вижив. Жалість яка, та поки він все одно відпочиватиме внизу, бо його нога потребує скорішого лікування. Каптури стали агресивнішими, що можна було помітити в їхній більш маневреній поведінці і швидкості, з якою вони намагалися дістатися мене, свого запеклого ворога.

І… постріл! З гучним криком один із Каптурів повалився спиною назад із мого даху, на який тільки-но зміг застрибнути. Що ж, тепер час прийняти бійку…

«Тікай…» — прозвучало десь у голові, що спантеличило мене. Я закляк, не розуміючи звідки лунає голос. А він продовжував наполягати, не замовкаючи, спокушаючи рушати далі. Проте, я можу не дострибнути…

«Стрибай. Ти перестрибнеш. Стрибай. Стрибай!» — руки почали труситися, забираючи в мене змогу поцілити по ворогу ще бодай раз. Вони наближалися, залишилося близько трьох метрів, як вони дістануться мене. І тоді я швидко підхопив з краю мішок і, затримавши подих… Стрибнув.

«Відкрийте свій розум і спостерігайте безмежне… Деякі речі даються легко, але деякі є найскладнішими… Навчіться розслаблятися та перестаньте бути настільки серйозними…» — пісня сама заграла в моїй голові, поки я продовжував летіти над щілинною. Я був у потоці вітру, що миттю огорнув мене, зробивши цей пекельний день трохи прохолоднішим. Щойно я здолав відстань, і нарешті відчув твердий дах під ногами, то видихнув… Я зміг!

Обов’язково відсвяткую цю мить, коли залишуся наодинці зі своїми думками, а поки час бігти далі, бо Каптури занадто вмілі у стрибках через дах, правда не тоді, коли в їхні ноги влітає стріла. Глянувши на мішок, на обличчі одразу засяяла усмішка, бо жодна монетка не випала з нього.

Каптури гучно закректали, коли приготувалися здійснити новий стрибок, а я швидко ринув далі. Потрібно залишити лише одного, й тоді бійка успішно пройде в мою користь. Пробігши до наступного краю, я глянув униз. У мене є чудова можливість спуститися на один поверх нижче і вже тоді розсікати коридорами домівок, щоб заплутати Каптурів. Що ж, гарна ідея.

Я різко стрибнув униз, і впевнений, що в цей момент на обличчях Каптурів була здивована гримаса. Впавши на невеличкий балкончик, який захитався від мого падіння, я вибив ліктем скло, щоб пролізти всередину. Хай пробачать мене власники цієї домівки.

Я дістав декілька золотих монет, кинув їх під двері хазяїв, щоб у майбутньому вони мали шанс відремонтувати скоєне мною. І тоді швидко побіг уперед. Наді мною почулися кроки, Каптури вже наближалися, й треба перестрибувати далі. Вийшов з іншої сторони будинку і стрибнув у наступне вікно, прикриваючи рукою обличчя.

Звук мого падіння розійшовся луною по квартирці, в яку я влетів. Кинувши ще декілька золотистих монет, я вирішив оглянутися. Каптурів досі не було в полі зору, та я певен, що вони вже на підході. Треба дійти швидко, і знову діставши з-за спини свій лук і стрілу, я відступив трішки далі в квартиру, притиснувшись до стіни, в очікуванні на появу когось із Каптурів.

Секунда… дві… три, і є! Стріла влучила в коліно першого-ліпшого Каптура і повалила його вниз у щілину. Ми все більше і більше наближаємося до чесного поєдинку сам на сам, і мене це тішить. Бо поки вони не навчаться ухилятися від стріл, ці погоні для них залишатимуться жалюгідними й безсенсовими.

Бразилія завжди дивувала мене тим, як близько в деяких районах розташовані одне до одного домівки, що буквально вранці можеш вийти випити чаю разом із сусідом напроти. Але були і мінуси, такі от як зараз: що в будь-яку мить у вашу домівку міг вдертися незнайомець, з даху чи просто сусіднього вікна.