24-26

ГЛАВА 24

Привиди Порожнечі

Дні після перемоги тягнулися, як патока, густа, темна і липка від крові. Дубно-Прайм була підкорена, але не жива. Козаки Братства, сп'янілі від швидкої перемоги і несподіваного вакууму влади, перетворили елегантні, аристократичні вулиці на свій тимчасовий табір, свій Дикий Степ посеред кам'яних джунглів. Вони грабували покинуті будинки аристократів, пиячили в захоплених барах, вихвалялися один перед одним шрамами і трофеями. Вони розпалювали багаття на мармурових площах, смажачи на них синтетичне м'ясо з трофейних складів і співаючи гучні, хрипкі пісні. Але це була гарячкова, нервова веселість, під якою ховалася втома, спустошення і розгубленість.

Вони перемогли. І що далі? Їхній Великий Похід завершився. Вони помстилися. Вони сиділи в чужому, розграбованому домі, і Порожнеча, їхня справжня, безмежна домівка, здавалася нереально далекою, як дитячий сон. Велика мета, що вела їх, що виправдовувала кров і втрати, зникла, розчинившись у крику їхнього Отамана в тій страшній тронній залі. Тепер залишилася лише порожнеча.

А Данило Хмара зник. Він не був убитий чи викрадений. Він просто розчинився в місті, яке завоював. Він не з'являвся на радах отаманів, які тепер збиралися спонтанно і хаотично, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Він не віддавав нових наказів. Функції командування фактично перейшли до Лева та старого Хорта, які, як могли, намагалися внести хоч якийсь порядок у переможний хаос, організувати патрулі, розподілити здобич. Але без слова Отамана будь-яке їхнє рішення було тимчасовим, хитким. Братство, що звикло йти за однією волею, залишилося без голови. А Отаман, великий Данило, що привів їх до перемоги, просто пішов у тінь.

Він блукав. Ночами, коли п'яний гамір стихав, і на місто опускалася тиша, переривана лише далеким гулом пожеж, що ще десь тліли, він виходив зі своїх покоїв у палаці магістрату. Один, без охорони. Його велетенська постать, закована в чорний обладунок, без шолома, була схожа на тінь, що шукає спокою і не знаходить його. Він йшов порожніми, побитими вулицями, переступаючи через уламки і сміття, що було залишками чужого життя. Він дивився на зруйновані будівлі, на вибиті вікна, на сліди від пострілів на стінах. Він бачив плоди своєї перемоги. І в кожному зруйнованому будинку, в кожній темній віконниці він бачив очі свого сина.

І він почав з ним розмовляти.
Привид Радана йшов поруч з ним, невідступно, як власна тінь. Це не був примарний силует чи галюцинація, народжена горем. Це був живий, реальний образ в його голові. Це був Радан з часів Академії — усміхнений, трохи зухвалий, з тими самими іскрами в очах, які так нагадували Данилові очі його покійної дружини. Цей привид був його сумлінням, його катом і його єдиним співрозмовником.

"Подивись, батьку," — казав уявний Радан, його голос лунав у голові Данила, чистий і ясний, не спотворений шумом комунікатора. Він вказував на зруйнований фонтан на площі, з якого ще сочилася вода, змішуючись з попелом. — "Колись тут грали діти. Ти пам'ятаєш, як ти вчив нас з Левом пускати сонячних зайчиків уламком дзеркала на стіни Хортиці? Вони сміялися так само. І так само мріяли про зірки".
Данило мовчав, лише міцніше стискав свою кібернетичну руку, ніби намагаючись розчавити цей голос, цей спогад. Але голос не зникав.

Він заходив до покинутих будинків. Це були не палаци аристократів. Це були звичайні квартири інженерів, лікарів, техніків. У пилу на підлозі він бачив відбитки маленьких ніжок, що поспіхом тікали. На стінах — дитячі малюнки, зроблені світловими олівцями, такі наївні, такі схожі на ті, що колись малював Радан. Зірки, ракети, птахи, що летять.
"Їхні батьки теж розповідали їм казки про героїв Порожнечі," — шепотів привид, стоячи поруч з Данилом, що завмер біля стіни з малюнками. — "Тільки в їхніх казках героями були аларіанські лицарі в срібних обладунках, а чудовиськами… були ми. Ми, що прилетіли з темряви, щоб зруйнувати їхній світ".
— Вони були ворогами, — хрипко відповідав Данило тиші.
"Вони були людьми," — просто заперечував привид. — "Ти навчив Лева бачити в них цілі. А я намагався навчити його бачити людей. Ти думаєш, хто з нас мав рацію?"

Найважчим місцем, справжнім особистим чистилищем для Данила, став Сад на Краю Світу. Він довго стояв біля його зруйнованих стін. Козаки, у своєму переможному шалі, розбили частину купола, і тепер всередину проникало справжнє, жорстке світло місцевого сонця, що вбивало ніжні, вибагливі рослини. Штучний рай повільно помирав. Коли Данило нарешті увійшов, краса цього місця, навіть у своєму згасанні, вразила його, як удар. Тут не було війни. Тут панував мир, той самий крихкий, виплеканий світ, який він сам і зруйнував.
Він повільно йшов стежками, переступаючи через потрощені голографічні проектори і загиблі екзотичні квіти. Він дійшов до озера. Штучні зорі на вцілілій частині купола все ще горіли, тьмяно відбиваючись у каламутній воді. Він побачив павільйон, де жив Радан. Його серце стислося від болю, такого гострого, що він ледве встояв на ногах.
Він увійшов туди. Там було майже порожньо, лише перекинуте ліжко і розбитий столик. Але в повітрі все ще витав ледь вловимий аромат чужих парфумів, змішаний із запахом самого Радана. Тут він жив. Тут він кохав. Тут, можливо, він був щасливий, востаннє у своєму короткому житті.

"Бачиш, батьку," — привид Радана стояв біля нього, дивлячись на зоряний купол. — "Навіть у самому серці війни є місце для краси. І для любові. Можливо, це і є те, за що варто боротися. Не за помсту. Не за прапори. А за право ось так сидіти під зорями з тим, кого кохаєш".
— Це була зрада, — як мантру, вперто повторював Данило, але його голос тремтів.
"Це був вибір," — спокійно відповів привид. — "Ти завжди вчив нас обирати свободу. Я обрав свою. Чому ж ти так злякався мого вибору? Чи ти боявся, що моя свобода виявиться... правильнішою за твою?"

Данило повернувся до тронної зали. Він сів на трон і закрив обличчя руками. Голос замовк. Залишився лише він, наодинці зі своєю перемогою. Він виграв усе. Він помстився за Назара, він підкорив неприступну фортецю, він поставив на коліна частину могутньої імперії. Його ім'я увійде в історію, як ім'я великого полководця. Але він був порожній. Перемога забрала в нього єдине, що мало значення. Вона забрала в нього майбутнє. Він дивився на Лева, що мовчазною тінню керував залишками флоту, і бачив у ньому не спадкоємця, а своє власне холодне, безжальне відображення, спотворене болем. Лева, який тепер ніколи не посміхався, і чиї очі були такими ж порожніми, як у нього. А вночі йойму снився сміх Радана, і він прокидався в холодному поті, хапаючись за місце на грудях, де мало бути серце, але тепер була лише чорна діра.
Він зрозумів страшну істину: перемігши у війні, він програв як батько. Він породив двох синів — одного вбив фізично, другого — духовно.