22, 23

ГЛАВА 22

Батько і Син

Важкі, розмірені кроки пролунали в тиші зруйнованої зали. Це була хода людини, яка нікуди не поспішає, бо знає, що весь світ чекатиме на неї. Як гігантський крейсер, що повільно входить на орбіту переможеної планети, в оточенні своїх найвірніших охоронців-"серденят", до зали увійшов Данило Хмара. Він був у повному бойовому обладунку, але без шолома, і його обличчя, висічене з каменю, не виражало нічого. Жодної емоції. Це робило його ще страшнішим.

Він обвів залу своїм подвійним поглядом. Його живе око затрималося на тілах убитих аларіанців і своїх бійців, холодно оцінюючи втрати. Кібернетичний імплант червоним променем сканував приміщення, аналізуючи структурні пошкодження. Він був тут не як батько, що шукає синів. Він був тут як завойовник, що приймає капітуляцію, як верховний суддя, що прийшов вершити правосуддя переможців.

Його погляд пройшов повз Лева, що стояв, мов застиглий ідол, зі своєю шаблею, з якої все ще гуділа. Данило затримався на ньому лише на мить, і в його погляді не було ані осуду, ані схвалення. Лише холодна констатація факту: наказ виконано, інструмент спрацював. Потім він подивився далі і зупинився на групі біля колони.

Він побачив те, що очікував побачити: зрадника, переможеного. Радан лежав на мармуровій підлозі, його голова спочивала на колінах аларіанської жінки. Її обличчя, заплакане і розпачливе, було схилене над ним. Її руки, забруднені кров'ю, тремтіли, але робили свою справу. Вона щойно приклала до рани на боці Радана тонкий, напівпрозорий регенеративний пластир, взятий з аптечки одного з її гвардійців. Краї рани під пластиром почали повільно стягуватися, шиплячи і випускаючи пару, а кровотеча майже припинилася. Він був важко поранений, але живий.

Для Данила це було остаточним доказом, що не потребував тлумачення. Його син, переможений рукою власного брата, знаходить порятунок і втіху не в своїх побратимів, а в обіймах ворога. Картина була огидною, гротескною і остаточною.

— Встань, — сказав Данило. Його голос був тихим, але в ньому була вага чорної діри, що змусила кожного в залі здригнутися. Це був наказ, якому неможливо було не підкоритися.

Адель злякано підняла голову. Вона побачила Отамана. Монстра з легенд, батька чоловіка, якого вона кохала. І вона зробила те, чого ніхто не очікував. Вона затулила собою Радана, ніби її тендітне тіло могло захистити його від цього велетня.
— Не чіпайте його! Він поранений! Він...
— Я сказав, він має встати, — повторив Данило, і його кібернетичне око загрозливо спалахнуло червоним, фокусуючись на ній.

Радан застогнав і розплющив очі. Біль був пекельним, регенеративний пластир лише зупинив кровотечу, але не знеболив рану. Світ плив перед очима, але він побачив обличчя батька. І він побачив Адель, що закривала його.
— Адель... відійди, — прохрипів він.
— Ні.
— Будь ласка... Це моя битва. Не твоя.
Спираючись на її плече, долаючи біль, що розривав його тіло, він повільно, дуже повільно, підвівся на ноги. Кожен рух завдавав йому пекельних мук. Кров стукала у скронях, світ плив перед очима. Але він випростався. Він подивився батькові прямо в очі. Його погляд був ясним, без страху. У ньому був лише сум і нескінченна втома.

Адель спробувала його підтримати, але один з "серденят" зробив крок уперед і грубо відштовхнув її, кинувши до ніг її батька, магістрату Валєріуса. Лев знову отямився від ступору. Він хотів кинутися, щоб втрутитися, зупинити це божевілля. Його рука вже стиснула руків'я шаблі, але не для атаки, а для захисту. Але він зупинився під крижаним поглядом Данила. "Не втручайся. Це вже не твоя справа. Твоя частина закінчена," — говорив цей погляд. І Лев завмер, відчуваючи себе безсилим глядачем у фінальному акті трагедії, яку він сам і почав.

Тепер між батьком і сином нікого не було. Лише кілька метрів мармурової підлоги, заляпаної кров'ю Радана.
Він все ще стояв, хитаючись, але не падаючи. Це була остання, відчайдушна демонстрація непокори, гідності, яка ще залишалася в ньому.

— То це правда, — промовив Данило, і в його голосі чувся скрегіт металу. Він обійшов навколо Радана, розглядаючи його, як дивну, незрозумілу істоту, як дефектний екземпляр зброї. — Все, що казали. Ти не просто зрадив нас. Ти приєднався до них. Ти обрав слабкість, жалість... Ти обрав жінку замість родини.
— Я не обирав "їх", батьку, — видихнув Радан. Кожне слово давалося йому важко, витягуючи останні сили. — Я обрав людей. Просто людей. Ти пам'ятаєш, колись ти вчив нас, що Братство б'ється за свободу...
— Я вчив тебе битися, а не філософствувати!
— Але що таке свобода, якщо вона вимагає перетворювати на попіл цілі світи, морити голодом дітей? Де межа, за якою борець за свободу перетворюється на такого ж тирана, як і ті, проти кого він бореться? Ти шукав цю межу все життя, батьку. А я її знайшов. І відмовився перетинати.

— Межа там, де починається зрада! — голос Данила почав набирати сили. — Вони спалили Нову Полтаву! Вони вбили Назара! Ти забув?! Ти пролив кров брата за право захищати їх?!
Він кивнув у бік Лева, і в цьому жесті було стільки презирства і болю, що Радан здригнувся сильніше, ніж від удару шаблі.
— Ні. Я ніколи не забуду, — по щоці Радана скотилася сльоза, змішавшись з кров'ю і потом. — Я малював їхні обличчя, батьку. Обличчя тих, кого ми вбивали. Сотні. І в якийсь момент я побачив, що вони нічим не відрізняються від наших. Той самий страх в очах, та сама любов до своїх родин...
— МОЯ РОДИНА ТУТ! БУЛА! — рев Данила струсонув залу. Він показав на бійців "Вовчої зграї", на "серденят", на себе. — Твоя родина — це ті, хто гинув поруч з тобою! А ти зрадив їхні могили!

Він зробив хиткий крок уперед, простягаючи вільну руку.
— Це не обов'язково має бути так... Ми перемогли. Ми можемо бути кращими за них. Ми можемо збудувати щось нове. Мир, заснований не на помсті, а на...
— На чому? — перебив його Данило з презирством. — На гуманності? На любові? На тих самих почуттях, що змусили руку твого брата "збитися з курсу"?
Він вказав на Адель, яка з жахом дивилася на них, притискаючись до батька.
— Це через неї? Ця жінка, цей світ з шовку і парфумів затьмарив тобі розум?
— Вона показала мені, що краса може існувати навіть у серці ворога, — прошепотів Радан. Його сили танули. Він почав осідати. — Вона показала мені, що в душі може бути щось важливіше за вірність прапору. Що є вірність власному серцю.
— Серце! — Данило виплюнув це слово, як отруту. — У воїна немає серця! У нього є обов'язок, честь і вірність побратимам! Усе, що ти зрадив! Ти зрадив Лева! Ти зрадив мене! Ти зрадив пам'ять своєї матері!