15-17

ГЛАВА 15

Відлуння Інших Світів

Їхні дні перетворилися на ритуал, тихий танок двох усамітнених душ, замкнених у скляній кулі саду, поки зовні бушувала буря. Вранці Адель приносила їжу і змінювала пов'язку на нозі Радана, яка повільно, але впевнено загоювалася. Її дотики були професійними, майже клінічними, але Радан щоразу відчував легкий електричний розряд від її пальців на своїй шкірі. Вдень вони гуляли. Радан, ще трохи кульгаючи, блукав за нею лабіринтами саду, і їхні розмови текли, як струмки, що звивалися серед синього моху.

Спочатку вони говорили про світ навколо них. Радан, чиї знання про флору обмежувалися генно-модифікованою кукурудзою з гідропонних ферм Хортиці-Прайм, виявився жадібним учнем. Адель, чиїм єдиним справжнім другом був цей сад, розцвітала, ділячись своїми знаннями. Вона показувала йому кришталеві папороті з вулканічних печер Геліоса IV, які росли лише під звуки певної частоти. Розповідала про м'ясоїдні ліани з болот Явіна, що рухалися так повільно, що їхній рух можна було побачити лише за допомогою сповільненої зйомки.

Кожен експонат у цьому саду був для неї історією, рядком з енциклопедії. Для Радана — поезією. Він не бачив у них лише біологічні види. Він бачив метафори. Кришталеві папороті, що прагнули музики. Повільні ліани, що уособлювали терпіння Всесвіту.
— Ти бачиш світ не так, як ми, — сказала вона одного разу, спостерігаючи, як він робить швидкий нарис однієї з орхідей у своєму датападі. — Ми, аларіанці, каталогізуємо. Класифікуємо. Підкорюємо природу, вписуючи її в рамки нашої логіки. А ти… ти наче розмовляєш з нею.

— Я просто слухаю, — відповів Радан. — У Порожнечі, якщо не навчишся слухати тишу, ти збожеволієш. Кожен камінь, кожна хмара газу має свій голос. Потрібно лише налаштуватися на правильну частоту. — І він почав розповідати їй про Братство. Не про битви, не про ненависть. Про життя.
Він описував гамірний Майдан Хортиці-Прайм, порівнюючи його з диким, неконтрольованим садом, де кожна людина — унікальна, дивна рослина, що росте за власними правилами. Розповідав про стару традицію "зоряного побратимства", коли два пілоти, що врятували один одному життя в бою, наносять собі однакові татуювання у вигляді сузір'я, під яким це сталося.

Він розповідав, і в його розповідях аларіанська пропаганда про кривавих піратів розсипалася на порох. Адель бачила перед собою не варварів, а народ, що понад усе цінував свободу, вірність і красу, хоч і розумів її по-своєму — грубувато, неотесано, але щиро. Вона з подивом усвідомлювала, що їхнє суспільство, яке вона звикла вважати хаотичним і примітивним, мало свої складні закони честі й свої ритуали.

Адель, у свою чергу, почала відкривати йому свій світ. Не світ декретів і парадів, а світ високої аларіанської культури, що ховався за фасадом імперії. Ввечері, коли штучні зорі запалювалися на куполі, вона вмикала в їхньому павільйоні проектор і показувала йому шедеври, недоступні для простих смертних.

Вона показувала йому голографічні скульптури майстра Ліандро, чиї твори, здавалося, були виткані зі світла і не підкорялися законам гравітації. Вона вмикала йому симфонії композитора Селеніуса, музика якого була чистою математикою, перетвореною на гармонію, — складна, холодна, але по-своєму досконала. Вона читала йому вірші старих поетів, що оспівували порядок, дисципліну і самопожертву заради вищої мети — величі Співдружності.

Радан був вражений. Це мистецтво було повною протилежністю до всього, що він знав. У Братстві мистецтво було емоційним, рваним, часто трагічним. Це були хрипкі пісні про загиблих побратимів, грубі малюнки на бортах кораблів, що зображали черепи і блискавки. А тут мистецтво було інтелектуальним, відстороненим, воно апелювало до розуму, а не до серця. Воно було прекрасним, але це була краса сніжинки — досконала і холодна.

— Чому у вас так мало… людського? — запитав він після прослуховування однієї з симфоній, яка вразила його своєю складністю, але не зачепила жодної струни в душі. — Де біль, де радість, де хаос?

Адель сумно посміхнулася.
— У нашому суспільстві емоції вважаються слабкістю. Проявом хаосу, який потрібно контролювати. Нас з дитинства вчать стримувати свої пориви, підкоряти їх розуму і обов'язку. Це і є основа нашого порядку. Художник, що створює щось під впливом почуттів, вважається дилетантом. Справжній майстер створює на основі розрахунку і досконалої форми.
— Це не мистецтво. Це ремесло, — заперечив Радан. — Мистецтво народжується зі шрамів на душі.

— Можливо. Але шрами — це теж хаос, який потрібно приховувати, — відповіла вона, і в її голосі він почув відлуння її власного болю.
І тоді він зрозумів. Вона, як і її культура, була замкнена в невидимій клітці. Клітці з правил, традицій, очікувань. Вона була донькою магістрату, представницею одного з найдавніших родів. Кожен її крок, кожне слово, кожен подих були розписані ще до її народження. Вона мала вийти заміж за аристократа, якого обере їй батько, народжувати спадкоємців і бути ідеальною, бездоганною окрасою суспільства. Вона жила в цьому розкішному саду, але була в такій самій в'язниці, як і він. Тільки її ґрати були невидимими.
Його почуття до неї почали змінюватися. Спочатку це була цікавість. Потім — співчуття. А тепер народжувалось щось глибше. Він бачив за маскою холодної аристократки прекрасну, тонку душу, яка задихалася в позолоченій клітці. Він захотів не просто зрозуміти її. Він захотів її звільнити.

ГЛАВА 16

Танок на Лезі

Адель показала малюнок Радана, де було зображено символ з корабля-привида, своєму батькові. Валєріус був вражений. Це підтверджувало дані його розвідки. Він таємно, в обхід Скаррона, почав власне розслідування. Адель стала його зв'язковою з Раданом. Їхні зустрічі набули нового, небезпечного сенсу.

Вони сиділи в прихованій бібліотеці, оточені стародавніми дата-кристалами, і Радан допомагав їй аналізувати тактику "примарних" атак, що траплялися на кордонах Співдружності.
— Це не почерк Братства, — казав він, дивлячись на схему бою. — Ми б'ємо швидко і відступаємо. Це ж... вони ніби граються. Насолоджуються хаосом. Це почерк хижака, а не воїна.