12-14

ГЛАВА 12

Голод Сталі

Дні злилися в цикли, а цикли — в тижні. Те, що почалося як блискавичний штурм, перетворилося на повільну, задушливу агонію позиційної війни. Гра на виснаження. Флот Братства, зазнавши важких, хоч і розрахункових, втрат, відійшов від розбитих орбітальних станцій. Вони, мов вовча зграя, що залягла навколо пораненого ведмедя, утворили блокадне кільце навколо Дубно-Прайм, перерізавши всі шляхи постачання. Тепер битва велася не лише в космосі. Почалася тиха, безжальна битва ресурсів, терпіння і нервів, що розтягнулися до межі, як перегрітий метал. Голод почався. Голод тіла. Голод духу. І голод сталі, що пожирала снаряди, паливо і кораблі.

Життя в блокаді перетворилося на монотонну, виснажливу рутину, що складалася з коротких, жорстоких сутичок і довгого, напруженого, майже нестерпного очікування. Аларіанці, як звір у клітці, не сиділи склавши руки. Щодня, майже за розкладом, їхні елітні "Лицарські" ескадрильї вилітали на "полювання", роблячи зухвалі спроби прорвати блокаду або просто знищити патрулі Братства, щоб підтримувати бойовий дух свого гарнізону. Це були швидкі, люті бої, дуелі асів серед космічного кладовища уламків, що мовчазними, іржавими привидами кружляли на орбіті. Кожен виліт був грою зі смертю. Поверталися не всі.

Лев став майстром цієї війни. Якщо раніше він був архітектором, що планує битви, то тепер він став диригентом смертельного оркестру, який щодня грав ту саму моторошну мелодію. Він перетворив свій "Вовк" на мобільний командний центр, його кабіна була обвішана додатковими голографічними дисплеями, що транслювали тактичні дані в реальному часі. Разом із Хортом, який бачив у ньому гідного спадкоємця батьківського таланту, вони розробили бездоганну систему ротації патрулів, розрахували оптимальні сектори для засідки, проаналізували слабкі місця в тактиці ворожих "Лицарів".

Кожен виліт його ланки "Вовків" був смертельно небезпечною, але вивіреною операцією. Він не дозволяв своїм пілотам ризикувати, заборонив індивідуальні акти героїзму, що їх так любили оспівувати в баладах. "Герої помирають," — казав він на брифінгах своїм крижаним голосом, дивлячись у втомлені очі пілотів. — "А мертвий герой — це просто ще один шматок металу в космосі. Нам потрібні живі професіонали, що повернуться, щоб битися завтра". Відкрита непокора Радана під час штурму, що ледь не коштувала їм обом життя, змусила Лева ще сильніше закрутити гайки. Він ввів жорсткі протоколи, що обмежували будь-яку самодіяльність пілотів, вимагав детальних звітів після кожного маневру. Його поважали за ефективність. Його боялися за холодну, майже нелюдську відданість наказу. Його любили, бо він приводив їх назад живими. Він сам вів їх у бій, завжди залишаючись трохи позаду, як пастух, що керує своєю зграєю, прикриваючи їх, координуючи їхні дії, і лише в критичний момент, коли його рівняння показувало максимальний шанс на успіх, він, як стріла, виривався вперед і завдавав вирішального, смертельного удару.

Його звичка стала легендою: після знищення ворожої ескадрильї він не святкував. Він наводив сканери свого "Вовка" на палаючі уламки, фіксував точну кількість знищених кораблів і лише після цього коротко кидав в ефір: "Завдання виконано. Втрати противника... Повертаємось на базу". Без емоцій. Без тріумфу. Ніби це була не війна, а звичайний збір врожаю. Він став ідеальним солдатом, але в його очах почав з'являтися дивний, неживий блиск, ніби там, за зіницями, працювали не нерви, а мікросхеми.

Радан, навпаки, став вигнанцем. Добровільним вигнанцем у власній зграї. Після свого вчинку біля "Переяслава", коли він кинувся рятувати неіснуючих вцілілих, він не отримав офіційної догани — батько, зайнятий плануванням штурму, здавалося, проігнорував цей інцидент, списавши все на бойовий шок. Але Лев відсторонив його від командування ланкою, залишивши простим пілотом під своїм безпосереднім керівництвом. Радан не сперечався. Ця ізоляція, цей холод, що йшов від брата, був для нього навіть гіршим за покарання.

Він продовжував битися, і бився блискуче, інстинктивно. Його "Сокіл" був привидом, що з'являвся там, де його найменше чекали, і сіяв паніку в рядах ворога. Його непередбачувані маневри, його готовність ризикувати рятували життя побратимів десятки разів. Але вогонь в його очах згасав, поступаючись місцем глибокій, чорній, бездонній втомі. Він бився, як людина, що не хоче жити, але й не може померти, поки не виконає якийсь незрозумілий іншим обов'язок.

Його більше не називали "Благословенним Демоном". Тепер за його спиною шепотіли "Привид", і в цьому слові було і захоплення його невловимістю, і жаль до людини, яка, здавалося, сама перетворилася на тінь.

Його бунт продовжувався, але тепер він був тихим, мовчазним. Він більше ніколи не сперечався з Левом. Але його корабель говорив за нього. Після кожної успішної сутички, коли в ефірі звучала холодна команда Лева "Повертаємось", Радан єдиний, хто не виконував її миттєво. Він відокремлювався від строю і робив повільне, урочисте коло над полем бою, над уламками і аларіанських, і своїх кораблів, що безпорадно кружляли в порожнечі. Його "Сокіл" на кілька хвилин перетворювався на катафалк, що віддавав останню шану всім загиблим. Спочатку на це дивилися, як на дивацтво, прояв його "поетичної натури". Але потім кілька молодих пілотів, які втратили в тому бою друзів, почали наслідувати його. Їх мовчки підтримали й інші. Це перетворилося на ритуал, який ніхто не обговорював, але всі розуміли. Це "Коло Пам'яті" стало їхньою мовчазною відповіддю на холодну статистику Лева. Для Лева це було кричущим порушенням дисципліни, марною витратою палива і непотрібним ризиком. Але він мовчав. Можливо, він боявся відкритого конфлікту. А може, десь у глибині душі розумів, що його воїни потребують цього ритуалу, щоб не збожеволіти. Так Радан, сам того не бажаючи, став центром тихої опозиції до бездушної військової машини, яку так старанно будував його брат.

Його галерея портретів мертвих росла з кожним днем. Кожен патруль приносив нові обличчя, які він бачив за мить до смерті. Він почав бачити їх уві сні. Вони не кричали, не звинувачували. Вони просто мовчки стояли навколо його ліжка — молоді й старі, чоловіки й жінки, свої й чужі — і дивилися на нього. Їхні очі були порожніми, як ілюмінатори покинутих кораблів. Його датапад перетворився на сповідь, на літопис власного божевілля. Він став уникати людей, навіть старих друзів з "Привидів". Він годинами сидів у своїй тісній, холодній каюті, розмовляючи лише зі своїми малюнками, ніби намагаючись випросити у них прощення.