6, 7

ГЛАВА 6

Рада у Порожнечі

Велика Рада Братства Порожнечі не збиралася вже десять років, з часів останнього великого конфлікту з Хакконіанським Картелем. Місце для її проведення було священним і жахливим водночас. Це була не зала засідань. Це був ангар "Пам'ять", вирубаний в самому серці астероїда-Ядра.

Під височенною кам’яною стелею, освітленою суворим білим світлом прожекторів, стояли не столи і крісла. Тут стояли кораблі-герої, ті самі "Чайки", що не повернулися зі своїх останніх боїв. Обгорілі, посічені плазмою, з розтрощеними кабінами — їх піднімали з полів битв, як тіла загиблих воїнів, і ставили тут, як вічне нагадування про ціну свободи. Повітря в ангарі було нерухомим, холодним і пахло остиглим металом та історією.

Саме сюди, в центр цього кладовища кораблів, сходилися отамани.

Близько сотні капітанів, командирів ескадрилій та голів кланів зібралися в імпровізованому колі. Їхні обличчя, освітлені знизу холодним світлом тактичних голо-проєкторів, були схожі на маски з каменю. Це були чоловіки і жінки, загартовані Порожнечею, кожен з яких був легендою.

Лев і Радан стояли позаду батька, біля пошкодженого крила старої "Чайки" під назвою "Помста". Їм не дозволили сісти в коло — вони ще не мали свого корабля, свого власного імені. Вони були лише тінню свого батька, спостерігачами. Але тепер вони бачили не просто отаманів. Вони бачили Ігоря, чий гнів підживлювався свіжими могилами його друзів; Оксану, на обличчі якої застиг страх за дім, який вона могла втратити знову; Хорта, чиї очі, здавалося, бачили не лише цю раду, а й десятки таких самих рад у минулому, що закінчувалися кров'ю. Це не були збори акціонерів. Це був схід вовчої зграї, що вирішувала, чи варто йти на полювання.

Першим взяв слово Мудрий Остап, найстаріший з отаманів. Його обличчя було мережею зморшок, а голос, хоч і тихий, змушував усіх замовкнути.
— Браття і сестри. Ми бачили, що сталося з Новою Полтавою. Наші серця сумують за загиблими. Аларіанська Співдружність показала своє справжнє обличчя — обличчя ката. — Він зробив паузу, обводячи усіх своїми вицвілими очима. — І тепер ми повинні вирішити, що робити. Є два шляхи. Шлях вогню і шлях тіні.

Його слова розділили Раду, мов удар клинка.
— Тіні?! Ховатися, як щурі, доки вони по одному вирізають усіх, хто сміє з нами розмовляти? — вигукнув Ігор "Дикий", і його кулак опустився на броньовану плиту, залишивши на ній свіжу подряпину поруч зі старими. — Я ховав хлопців після засідки біля Запоріжжя! А тепер до них додалися п'ятсот тисяч! Скільки ще ми будемо чекати?! Моя ескадрилья готова летіти хоч зараз! Ми повинні показати цим аристократичним виродкам, що за кожну сльозу фермера ми візьмемо літр їхньої блакитної крові!

Його слова, сповнені болю і неприкритої люті, знайшли відгук у серцях багатьох молодих капітанів. По ангару прокотився схвальний гул.
Але йому заперечила Оксана "Відьма". Вона стояла, схрестивши руки на грудях, її обличчя було спокійним і холодним, як сталь її корабля.
— Твоя ескадрилья, Ігоре, розіб'ється об перший же їхній дредноут. А за нею — і всі наші, — сказала вона рівним, в'їдливим голосом. — Гранд-адмірал Скаррон не дурень. Він навмисно зробив цей жорстокий, показовий крок. Він провокує нас. Він чекає, що ми висунемося з Поясу, як розлючений рій ос, і він накриє нас своїм флотом. Ви хочете помсти? А я хочу, щоб наші діти мали де жити! Я не тікала з-під уламків однієї цивілізації, щоб побачити, як моя нова домівка перетвориться на попіл через сліпу лють! Ми повинні зміцнити оборону, перерізати всі контакти із зовнішнім світом і чекати. Перечекати бурю.

Цю думку підтримали більш прагматичні капітани. Ті, хто відповідав за постачання, за роботу Верфей, за життя цивільних на станції. Війна — це не лише слава. Це витрати, втрати і ризик втратити все.

Суперечка спалахнула. Голоси ставали голоснішими, аргументи — гострішими.
— Ми не торговці, щоб ховатися за прилавками! Ми — Братство!
— Ми не самогубці, щоб кидатися на армаду, що вдесятеро сильніша за нас!
— Вони вбили дітей!
— А ти хочеш, щоб вони вбили наших дітей?!

Лев слухав, аналізуючи. Оксана була права. Логічно, тактично, стратегічно — її позиція була бездоганною. Атакувати зараз було б самогубством. Вони не мали ресурсів для затяжної війни з імперією.
Радан слухав серцем. І його серце було на боці "Дикого". Честь, помста, справедливість — ці поняття неможливо було виміряти цифрами. Він дивився на розтрощені кораблі навколо і розумів, що їхні пілоти загинули не за те, щоб їхні нащадки ховалися.

Протягом усієї суперечки Данило Хмара стояв мовчки. Він не втручався, даючи усім висловитися. Його єдине живе око було прикрите, наче він дрімав. Але кібернетичний імплант невпинно сканував обличчя, вловлював кожну емоцію, аналізував кожне слово. Він чекав. Чекав, доки полум'я суперечки досягне своєї найвищої точки, доки усі аргументи будуть вичерпані, а знесилені отамани замовкнуть, розбившись на два непримиренні табори.

І ось ця мить настала. В ангарі знову запанувала тиша, але тепер вона була наповнена не скорботою, а розколом.

Тоді Данило Хмара зробив крок уперед. У центр кола. Кожен погляд був прикутий до нього.
Він не підвищив голос. Він почав говорити тихо, і саме ця тиша змусила всіх прислухатися.
— Мудра Оксана каже правду, — почав він, дивлячись на неї. — Це пастка. Атака в лоб — це смерть.
На обличчях "прагматиків" з'явилося полегшення.
— І гарячий Ігор теж каже правду, — Данило перевів погляд на "Дикого". — Ховатися, поки наших друзів вирізають, як худобу, — це ганьба.
Табір "яструбів" схвально загув.
— Ви всі маєте рацію, — продовжив Данило, і його голос почав міцнішати. — Ви сперечаєтесь, який шлях обрати. Шлях смерті чи шлях ганьби. І обидва шляхи ведуть нас у прірву. Бо ви дивитеся на карту, яку намалював нам Скаррон. Він запропонував нам гру, в якій ми можемо лише програти.