2, 3

ГЛАВА 2

Зоряний Степ

"Чайка" — це була не назва, а визначення. Корабель братів Хмар, отриманий ними у спадок від дядька, що розчинився в туманності Андромеди десять років тому, не летів крізь простір — він ковзав по ньому. Довгий, хижий корпус нагадував наконечник списа, два зворотних крила були гострі, як леза, а система двигунів на кормі світилася трьома блакитними очима-соплами. На борту чорної, як антрацит, броні тьмяно проступав старий герб їхнього роду — хмара, пробита блискавкою. Корабель називався "Вирій", і це ім'я, здавалося, визначало його долю: вічно летіти додому.

Вони покинули Сонячну систему без гучних прощань. Отримали дипломи, згорнули свою скромну кадетську форму, пройшли стандартну перевірку на космічному посту "Бориспіль-Орбітальний" і, отримавши дозвіл, просто спрямували "Вирій" у темряву. Позаду залишились теплі вогні цивілізації, мережа супутників, усталені космічні траси. Попереду був їхній справжній дім — Велика Порожнеча.

Зоряний Степ.

Аларіанські вчені, зі своєю холодною, аристократичною логікою, називали цей простір між системами "пусткою" або "міжзоряним вакуумом". Вони складали карти, креслили безпечні маршрути, оминали аномалії. Для них Порожнеча була проблемою, яку треба розв'язати. Для Братства вона була живою. Для козаків Порожнечі, Зоряний Степ не був пусткою. Він був живою, дихаючою сутністю. Кожен астероїд був островом, кожна туманність — лісом, а гравітаційні течії — ріками. Вони не підкорювали цей простір. Вони жили в ньому, як колись їхні пращури жили у степах на Землі, прислухаючись до вітру і читаючи знаки по зірках.

— Входимо в гравітаційну ріку Геліоса, — спокійно оголосив Лев, звіряючись із навігаційною панеллю. Він був на своєму місці — в кріслі пілота, його руки впевнено лежали на штурвалі, погляд сканував показники датчиків. Для нього цей простір, яким би непередбачуваним він не був, залишався системою правил. Інших, складніших, але правил.

Радан сидів у кріслі другого пілота, але його увага була прикута до панорамного ілюмінатора, що займав усю передню частину кабіни. Він бачив не графіки і цифри. Він бачив течію.

Зоряний Степ був океаном. Він мав свої тихі заводі — сектори, де простір був гладким і спокійним. Мав і шалені шторми — магнітні бурі, що могли звести з глузду будь-яку електроніку. А ще він мав ріки. Невидимі потоки гравітації, що текли між зоряними скупченнями, мов гігантські ріки між континентами. Потрапити в таку ріку означало скоротити шлях у десятки разів, але це вимагало від пілота неймовірної майстерності. Течія була нерівномірною, зрадливою, повною несподіваних вирів і порогів. "Вирій" здригнувся, коли його корпус торкнувся межі потоку.

— Сильніше, ніж на картах, — констатував Лев, злегка корегуючи курс. Двигуни загули тихіше, переходячи на мінімальну потужність. Корабель більше не летів сам — його несла течія.

За ілюмінатором змінилася сама картина космосу. Далекі зорі не стояли на місці, а повільно пливли, витягуючись у довгі, світлі смуги. Простір навколо корабля наповнився дивним мерехтінням — то ріка тягнула за собою космічний пил і мікрометеорити, які спалахували, потрапляючи в захисне поле "Чайки", наче світлячки у літню ніч.

— Батько розповідав, що ці ріки — це сліди Великого Вибуху, — тихо промовив Радан, не відриваючи погляду від видовища. — Шрами на тілі Всесвіту. Вони пам'ятають час, коли не було нічого, крім світла і руху.

— Батько розповідав, що це найшвидший спосіб дістатися точки "Б", який економить до 30% палива, що є критично важливим для автономних рейдів,— заперечив Лев, не відриваючись від приладів. — Все інше — лірика, що не впливає на тактичні переваги.

— Можливо, Всесвіт і є лірика, Леве. А ми просто вчимося її читати.

Кілька годин вони пливли у тиші, кожен занурений у свої думки. Лев прокладав оптимальний маршрут, розраховував витрати енергії, перевіряв системи. Радан дістав свій датапад і почав робити швидкі нариси. Він не малював зорі чи туманності. Він намагався вловити рух, течію, саму суть цього невидимого потоку. Його пальці літали над сенсорним екраном, залишаючи лінії світла — спіралі, розчерки, криві, що спліталися у візерунок космічного танцю.

Коли вони вийшли з ріки, простір знову став статичним і холодним. Тепер "Вирій" увійшов у сектор, позначений на аларіанських картах як "непридатний для навігації". Братство називало його інакше — Поля Темної Трави. Тут старі козаки казали, що пасуться зоряні левіафани, велетенські енергетичні істоти, що харчуються світлом. І хоч жоден вчений не довів їхнього існування, жоден пілот не наважувався летіти тут із увімкненими щитами на повну потужність, щоб не привертати уваги.

Це були безкраї області, наповнені темною матерією. Вона була невидимою, але її присутність відчувалася усім єством корабля. Вона спотворювала світло далеких зірок, змушуючи їх мерехтіти, наче свічки на вітрі. Вона створювала оптичні ілюзії: часом здавалося, що попереду виникають величезні, темні силуети, схожі на гори чи острови, але коли "Чайка" підлітала ближче, вони танули, виявляючись лише грою світла і тіні.

— Детектори аномалій шаленіють, — сказав Лев. — Потрібно йти повільно.

— Тут не потрібні детектори. Тут потрібно слухати, — відповів Радан. Він заплющив очі, відкинувшись у кріслі. — Відчуваєш? Вібрацію? Наче хтось величезний дихає поруч.

Лев відчув. Ледь вловима, низькочастотна вібрація, що йшла не від двигунів. Це вібрувала сама обшивка корабля, резонуючи з чимось ззовні. Поля Темної Трави були спокійними, але в їхньому спокої була прихована глибока, давня туга. Казали, що тут час тече інакше, а думки можуть матеріалізуватися. Старі пілоти Братства не любили ці місця, розповідаючи історії про кораблі-привиди, що з'являлися і зникали, про голоси, що кликали їхні імена з порожнечі.

Раптом на головному екрані спалахнув сигнал тривоги. Не небезпека, а щось інше. Невідомий об'єкт попереду.