1

Загальний Огляд

Рукав Оріона, XXXIV століття.

Галактика переживає епоху напруженої стабільності, що балансує на межі повномасштабної війни. Домінуюча сила, Аларіанська Співдружність, продовжує свою експансію, зіштовхуючись із опором незалежних Вільних Світів та анархічною волею Братства Порожнечі. Простір між зоряними системами, відомий як Велика Порожнеча, є одночасно і кордоном, і полем бою, і домівкою для тих, хто не визнає жодних законів, крім власних.

ПРОЛОГ

Туманність Ірпінь. Зовнішні рубежі Вільних Світів.

Тиша у Порожнечі — це брехня.

Її не існує. Є лише вібрація реактора, що гуде у кістках, як низька нота космічного органу. Є шипіння системи життєзабезпечення, схоже на видих сплячого звіра. Є тріск статичних розрядів у комунікаторі, наче голоси мертвих зірок намагаються докричатися крізь вічність.

Для полковника Данила Хмари, командира крейсера "Гайдамака", ця симфонія була рідною. Він дихав нею, відчував її на смак, розумів її мову. І зараз ця мова кричала про смерть.

Зовні, за армованим склом ілюмінатора, розгорталося пекло, вдягнене у примарне сяйво туманності Ірпінь. Фіолетові та смарагдові хмари міжзоряного газу, де колись народжувалися зорі, тепер слугували саваном для кораблів Братства Порожнечі. Плазмові розчерки хижо спалахували у темряві, на мить вихоплюючи з мороку силуети маневрених "Чайок". Вони танцювали свій смертельний танок навколо аларіанських дредноутів — велетенських, незграбних хижаків, що повільно, але невблаганно затягували зашморг.

— Даниле, в мене на хвості двоє "Яструбів"! Скинути не можу! — голос Назара, його побратима, прорвався крізь тріск перешкод. На голографічному дисплеї корабель Назара, "Сірко", відчайдушно маневрував.

— Тримайся, брате, я вже йду, — прохрипів Данило, до болю стискаючи штурвал. Кібернетичні сухожилля на його правій руці напружились, посилаючи "Гайдамаку" у ризикований пірует між уламками знищеного фрегата. Він бачив їх — двох аларіанських перехоплювачів, що присмокталися до "Сірка", мов стерв'ятники до живої плоті.

Але тоді з глибин туманності виринув він.

Флагман Аларіанської Співдружності. "Непохитна Воля". Левіафан з обсидіану та сталі, настільки величезний, що здавалося, він поглинає світло зірок. Його хижий силует затулив собою мерехтливе серце туманності. "Гайдамака" поруч із ним здавався пилинкою.

І тоді Данило побачив те, що не вписувалося в логіку бою. На одну коротку мить, ліворуч від "Непохитної Волі", сенсори зафіксували фантомний об'єкт. Невеликий, асиметричний, схожий на комаху-хижака корабель, який не належав жодній з відомих фракцій. Він спалахнув на радарі і тут же зник, залишивши по собі ледь вловимий "шепіт" в енергетичному фоні — сигнатуру, не схожу ні на аларіанську, ні на технології Братства. "Сенсорний глюк," — промайнуло в голові Данила, який був надто зосереджений на порятунку брата.

Він не надав цьому значення. Це було його фатальною помилкою.

Він побачив, як розкривається черево левіафана. Не спалах гармат, не запуск торпед. Щось гірше.

З надр "Непохитної Волі" вдарив невидимий, майже беззвучний імпульс — гравітаційна хвиля, що спотворювала сам простір. А за нею — сліпучо-білий промінь розпаду. Він не вибухав. Він стирав.

На мить, коли промінь торкнувся "Сірка", здалося, що нічого не сталося. А потім корабель Назара просто… розсипався. Без вогню, без звуку. Він розчинив метал, кераміку і плоть у спалаху чистої ентропії, що тривав менше секунди. Сталева криця, титанова броня, живе серце його брата — все перетворилося на первісні атоми, на зоряний пил.

З грудей Данила вирвався крик, який ніхто не почув, — німий, розпачливий зойк у герметичному просторі його шолома.

А потім черга дійшла до нього.

"Непохитна Воля" не звернула на нього своєї головної зброї — він не був гідний такої честі. Удар прийшовся від одного з крейсерів супроводу. Кінетичний снаряд прошив "Гайдамаку" навиліт, пройшовши за кілька метрів від капітанського містка. Корабель здригнувся, як поранений звір. Панелі вибухнули фонтанами іскор, світло згасло і знову спалахнуло аварійним багрянцем.

— Критичні пошкодження. Втрата герметичності на третій палубі. Системи озброєння відмовили, — монотонно повідомив голос бортового комп'ютера.

Данило не слухав. Гострий, як лезо, уламок бронеплити, що пробив переборку, увірвався на місток. Він не встиг ухилитися. Світ вибухнув сліпучим білим болем. Пекуча агонія пронизала його ліву половину тіла.

Він упав на палубу, намагаючись вдихнути, але легені судомило стисло. Крізь криваву пелену він побачив власну ліву руку. Точніше, те, що від неї залишилося. Рваний, кривавий обрубок трохи нижче ліктя. Другий удар прийшовся по обличчю. Він торкнувся щоки і пальці провалилися в розтрощену очницю. Світу, видимого лівим оком, більше не існувало. Була лише темрява і біль.

Корабель повільно обертався, винесений інерцією в тихіший сектор туманності, подалі від бою, що вже стихав. Для аларіанців помираючий "Гайдамака" більше не був ціллю. Він був сміттям.

Данило підтягнувся на одній руці до розбитого ілюмінатора. Герметичність була порушена, але силове поле ледь стримувало витік повітря, перетворюючи розбите скло на мерехтливу, тремтячу мембрану. За нею була Порожнеча. За нею була могила його брата.

Вдалині згасала зоря. Старий криваво-червоний карлик, що віддавав своє останнє тепло холодній байдужості космосу. Її світло впало на понівечене обличчя Данила, на його єдине вціліле око. У цьому оці відбивався весь всесвіт болю, втрати і холодної, кристально чистої люті.

Він затиснув кривавий обрубок лівої руки, ігноруючи агонію. Його голос був тихим, ледь чутним шепотом, адресованим привиду Назара, туманності, згасаючій зорі та всій Порожнечі.

— Чую тебе, брате... — прохрипів він, і з розбитих губ потекла кров. — Чую їх усіх... Кожного, хто сьогодні поліг у цьому проклятому газі.