22, 23

ГЛАВА 22: ДВА СОКОЛИ

Брудний дренажний колектор виплюнув їх біля огорожі космопорту, як кістки, обгризені містом. Вони були мокрі, виснажені й розлючені. Кожна клітина їхнього тіла кричала про несправедливість: вони тікали, поки Оксана билася за них. Вага її наказу була важчою за втому.

— Час пішов, — сказав Данило, дивлячись на сіре небо, де на протилежному боці міста спалахували далекі лазерні рикошети. Це були феєрверки, які Оксана влаштовувала на свою честь. — Година.

Космопорт Синдикату був фортецею. Висока стіна з сіткою під напругою, лазерні турелі через кожні п’ятдесят метрів і дроїди-охоронці, що методично крокували по периметру. Лобна атака була самогубством.

— Я піду, — сказав Данило, перевіряючи бластер. — Зроблю шум біля головного входу. Відволічу їх. А ти... ти знайдеш дірку в огорожі.

— Геніальний план, гідний пірата, — саркастично відповів Радик, не відриваючи очей від периметра. — Вмерти шумно і безглуздо. Є варіант кращий.

Він підвів Данила до стіни і вказав на камери спостереження.
— Вони рухаються за циклічним алгоритмом. Три камери перекривають один сектор. Але в їхньому русі є "сліпа зона". Чотири секунди. Кожні дві хвилини. Якщо ми прорахуємо...

— У нас немає часу на математику, аристократе!
— Це не математика. Це ритм, — Радик заплющив очі. Данило вже звик до цього. Його брат знову "слухав". — Охорона теж має ритм. Вони впевнені у своїх дроїдах. Людські патрулі розслаблені. Ось там, — він показав на ділянку стіни, — охоронець щойно дістав термос із кавою. Він буде пити її секунд двадцять. Камери не дивляться туди ще десять секунд. У нас є вікно.

Данило подивився на Радика з новою повагою. Той аналізував поле бою не очима, а слабкостями системи.
— А сітка?

— Стрибок напруги, який ми влаштували, збив налаштування. Її напруга знижена, вона нам не нашкодить, — сказав Радик.

Це було ризиковано, але звучало розумніше, ніж лобова атака.
— Добре, розумнику. Веди.

Вони ковзнули вздовж стіни, притискаючись до землі. Радик відраховував секунди в голові. "Три... два... один... зараз!"
Вони кинулися через відкриту ділянку. Пробігли повз байдужий об'єктив камери і впали в тінь вантажних контейнерів уже всередині периметра. Радик мав рацію. Охоронець справді пив каву.

Ангари були величезні. В більшості з них стояли броньовані вантажні баржі. Повільні, неповороткі. Не їхній варіант.
— Нам потрібен кур'єрський. Ангар С-7, — прошепотіла Радик, згадавши карту.

Ангар С-7 був замкнений масивними броньованими дверима. Поруч — термінал доступу.
— Тепер твоя черга — кивнув Радик.
Данило не став гратися з декодерами. Він просто вистрілив у панель замка з бластера на мінімальній потужності. Посипалися іскри. Завили аварійні сирени.

— Це ти називаєш "тихо"?! — зашипів Радик.
— Це називається "ефективно", — відповів Данило, виламуючи розплавлену панель. — У нас мало часу.

Двері з шипінням відчинилися. І вони його побачили.

Корабель був не схожий на інші. Він був вугільно-чорний, з хижими, різкими лініями, що нагадували хижого птаха. Його крила були складені, як у сокола перед піке. Він був меншим за "Чайку", але виглядав набагато швидшим. На його боці не було жодних розпізнавальних знаків.
— Прототип, — видихнув Данило, обходячи його. — Посилені двигуни, експериментальна обшивка... Вони його ще навіть не назвали.

Вони піднялися по трапу. Кокпіт був двомісним. Крісло пілота і крісло навігатора/стрільця, розташоване трохи позаду. Панелі управління світилися незнайомими символами.
— Я сяду за штурвал, — Данило без вагань опустився в крісло пілота. Він поклав руки на панель, і здалося, ніби між ним і машиною проскочила іскра. Він миттєво відчув її. Відчув потужність, приховану в двигунах, відчув баланс, відчув її... характер. — Яка красуня...

— А я візьму на себе системи, — сказав Радик, сідаючи в друге крісло. На його екран виводилися дані про щити, зброю, навігацію. — Прокляття. Управління не стандартизоване. Це якась гібридна система Поркуканісів і місцевих умільців. Нам знадобиться час, щоб розібратися.

— У нас немає часу, — пролунав голос з їхніх комунікаторів. Це був диспетчер космопорту. — Невідомий об'єкт в ангарі С-7. Усім патрулям...

Данило не став чекати.
— Тримайся, брате!

Він дав повну тягу.
Двигуни ревнули, як звільнений звір. Корабель рвонув уперед, пробиваючи зачинені двері ангара, ніби вони були зроблені з картону. Вибух металу і бетону.
Вони вилетіли на злітне поле. Звідусіль уже бігли охоронці. З дахів ангарів піднялися автоматичні лазерні турелі.

— Щити! — закричав Данило. — Дай мені щити!
— Намагаюся! — Радик гарячково шукав потрібну команду в незнайомому інтерфейсі. — Є!

Зелене силове поле огорнуло корабель за мить до того, як по них вдарили перші постріли. Корабель здригнувся, але витримав.
— Зброя! — тепер уже кричав Радик. — Де тут зброя?!

Данило підняв корабель вертикально вгору. Турелі не встигали за його маневрами. Він лавірував між вежами управління, між вантажними кранами, ухиляючись від вогню. Його інстинкти пілота працювали на межі. Він не думав. Він відчував.

— Знайшов! Дві імпульсні гармати під крилами! Прив'язую управління до тебе! — повідомив Радик.

На панелі перед Данилом загорівся індикатор зброї. Він натиснув на гашетку. Два сліпучих промені вдарили по найближчій турелі, розплавивши її.
Вони вирвалися з кільця вогню. Данило спрямував корабель угору, до важких, низьких хмар.
— Повний вперед! Виходимо на орбіту!

Але їхні проблеми тільки починалися. Щойно вони пробили хмари, бортовий комп'ютер засигналив про небезпеку. Їх уже чекали. Зграя тих самих дронів-“ос”, які збили їхні кораблі.
— Десяток винищувачів! Йдуть на перехоплення! — крикнув Радик.

— Не винищувачів, — поправив його Данило, дивлячись на те, як вони рухаються. — Рою. Ними керує один центральний процесор. Вони діють як єдине ціле.