20, 21

ГЛАВА 20: ВИБІР РАДАНА

— Чекайте! — голос Радика був різким, наповненим новознайденою владністю. — Повертатися без даних — це визнати поразку. Цей стрибок напруги, який ми викликали... він не просто вимкнув прилади. Він спричинив каскадний збій у протоколах захисту. Головний сервер зараз перезавантажується. У нас є "вікно". Дві-три хвилини, доки допоміжні системи не візьмуть керування.

Оксана і Данило зупинилися, дивлячись на нього. Перед ними стояв уже не наляканий аристократ, а холодний, зосереджений фахівець. Його очі горіли інтелектуальним азартом, руки літали над сенсорною панеллю, яку Данило грубо розкрив сталевим уламком металу.
— Це не військова система, — пояснював Радик, — Це корпоративна мережа, "Лебідь-Тех". Так, її посилили Поркуканіси, але архітектура стара. Уразлива. Я вивчав такі на симуляторах в Академії. Це як старовинний замок, на який навісили лазерні турелі, але забули замурувати таємний хід у каналізації.

Данило здивовано дивився, як пальці Радика витанцьовують на голографічній клавіатурі. Здавалося, він розмовляє з машиною, шепоче їй щось, і вона слухається. Рядки коду бігли по екрану.
— Оксано, — він підняв на неї погляд. — Я знайду схеми "Небесної Голки". Але ми можемо отримати щось набагато цінніше.

— Що? — запитала вона, стаючи поруч і спостерігаючи.
— Зв'язок. Короткочасний. Поки система перезавантажується, зовнішній фаєрвол буде ослаблений. Ми можемо відправити один-єдиний пакет даних назовні, перш ніж нас засічуть і заблокують. Коротка розмова.

— Зв'язок із ким? — втрутився Данило. — Всі канали глушаться з орбіти.
— Майже всі, — відповів Радик, не відриваючись від роботи. — Стандартні протоколи зв'язку — так. Але я бачу, що вони залишили відкритою одну "чорну діру" — старий військовий канал Братства. Ймовірно, для прослуховування. Вони вважають його своїм шпигунським вікном, але я можу використати його як двері. Я можу відправити сигнал, який долетить тільки до флагмана на орбіті. Тільки до "Грому". Тільки до Лева.

Данило напружився. Зв'язатися з Левом? Це було їхнім єдиним шансом. Але...
— Нас відстежать за секунду, — сказала Оксана. — Вони зрозуміють, звідки йшов сигнал, і спустять сюди всіх дроїдів.

— Не встигнуть, — Радик посміхнувся своєю першою справжньою, трохи хижою посмішкою. — Я відправлю сигнал і одразу ж запущу "вірус-чистильник" у цей термінал. Він спалить усі логи, усю пам'ять. Для них це буде просто випадковий збій. Залишиться лише... вибір. Кому говорити.

Він подивився на Данила. В його погляді було розуміння.
— Ти — його син. Він буде слухати тебе, — сказав Радик.

Данило похитав головою.
— Ні. Ти не розумієш. Він розлючений. Він думає, що я зрадник, який порушив наказ. Якщо він почує мій голос, він, можливо, навіть не повірить. — Данило подивився на брата, і в його голосі з'явилася несподівана мудрість. — Але ти... він ніколи не чув твого голосу. Він чув тільки розповіді. Він знає про тебе. Про сина Аделі. Для нього ти... щось на зразок легенди. Або привида. Він буде шокований. І він буде слухати. Говори ти.

Радик відчув, як по спині пробіг холодок. Говорити з "Вовком"? З людиною, яку він все життя вважав безжальним варваром, вбивцею? Але Данило мав рацію. Це був єдиний спосіб пробитися крізь гнів Отамана.

— Я в мережі! — вигукнув він. — У мене є тридцять секунд! Давай, Даниле, що казати?

— Скажи, що ми живі. Оксана, я... і ти. Скажи, що пастка справжня, і що щит зав'язаний на заручниках. Повідом, що ми шукаємо спосіб відключити "Небесну Голку" зсередини. І... скажи, щоб він не робив дурниць. Передай... — Данило на мить завагався. — Передай... я повернуся.

Радик кивнув, одягаючи мініатюрний мікрофон, вбудований у його комунікатор. Він натиснув кнопку виклику.
— Двадцять секунд до блокування...

Місток флагмана "Грім".
Лев сидів у своєму командирському кріслі, мов статуя. Він віддав накази, вислуховував рапорти, вів беззмістовні "переговори" з голограмою Аделі, яка так само грала свою роль. Але всередині нього була крижана порожнеча.

— Отамане, вхідний сигнал! — раптом вигукнув оператор зв'язку. — Неймовірно! Старий козацький канал! Шифрування рівня "Блискавка"! Сигнал дуже слабкий і нестабільний!

Лев миттєво підхопився. Всі на містку завмерли. Цей канал не використовували роками.
— Вивести на головний екран! Тільки аудіо! — скомандував він.

Пролунало шипіння статики. А потім — голос.

—...виклик флагману "Грім"... Ви мене чуєте?..

Це був не голос Данила. І не Оксани.
Голос був молодий. Чіткий. З аристократичною вимовою, не властивою нікому з Братства. Але тембр... Боже, цей тембр.
Лев відчув, ніби в його серце вдарив крижаний спис.
Він заплющив очі і знову опинився там, на Дубно-Прайм, двадцять років тому. Він почув той самий голос, повний юнацького азарту, який кричав йому: "Брате, це я!".
Він знову почув, як його брат, Радан, сміється.

— Хто це говорить? — прошепотів Лев, і його голос здригнувся. Всі на містку помітили це і переглянулися. Вони ніколи не бачили Отамана таким.

— Мене звуть Радан... — голос на тому боці теж, здавалося, вагався, ніби не вірив сам у те, що каже. — Радан Валеріус. Я... я син Аделі Валеріус.

Лев сперся на спинку крісла. Світ захитався. Привид. Це був привид його брата, який говорив з ним з того боку Всесвіту.
— Де... де ви?

— На планеті. Ми живі. Данило... ваш син... він поруч зі мною. І командир Оксана. Пастка — це правда. Установка на плато — це зброя, вона живить щит, який тримається на житті поселенців. Не атакуйте. Повторюю, не атакуйте.

— Як я можу тобі вірити, "аларіанцю"? — Лев змусив себе говорити. Його розум відмовлявся приймати реальність.

По той бік зв'язку на мить запала тиша. Було чути, як хтось щось шепоче.

— Ви не зобов'язані мені вірити, — знову заговорив Радик, і його голос став твердішим. — Але повірте вашому синові. Він просив передати...