18, 19

ГЛАВА 18: ЛЕВ ПРИБУВАЄ

Нейтральна територія. Захищений голографічний канал зв'язку.

Дві постаті стояли одна навпроти одної, розділені мільйонами кілометрів порожнечі, але об'єднані в одній кімнаті з мерехтливого світла. Ліворуч — Лев Хмара, одягнений у чорний бойовий мундир Отамана Братства. Його обличчя було мов висічене з льодовика, кожен м'яз напружений, а в єдиному здоровому оці горіла холодна лють. Праворуч — леді Адель Валеріус, у білосніжній формі посла Співдружності. Її постава була бездоганною, обличчя — спокійною аристократичною маскою, але її кісточки пальців, що стискали край голографічного столу, побіліли.

Вони були вічними ворогами, втіленням двох несумісних ідеологій: хаотичної волі Братства і непорушного порядку Співдружності. Але сьогодні вони були не ворогами. Вони були батьками, які втратили своїх дітей.

— Отже, ми дійшли згоди, — голос Адель був рівним, як поверхня спокійного озера, але під ним відчувалася глибина і холод. — Ваші... пірати... припиняють рейди на наші конвої в секторі Оріон. Натомість ми надаємо вам доступ до наших розвідувальних даних щодо активності Федерації Поркуканісів і знімаємо статус "терористичної організації" з Братства на час цієї кризи.

— Ми не пірати, леді посол, ми вільні люди, — прогарчав Лев. — Але ваші умови прийнятні. Поки що. Єдина мета цього... союзу... — він вимовив це слово з неприхованою огидою, — це ліквідація загрози на Конотоп-Прайм. Коли все скінчиться, ми повернемося до звичного стану речей.

— Цілком згодна, Отамане, — Адель ледь помітно кивнула. — А тепер давайте облишимо формальності. Наші діти там. Мій син, Радан...

— І мій син, Данило, — закінчив Лев. — І мій найкращий офіцер. Ми не знаємо, чи вони живі.

— Але якщо вони живі, вони діятимуть, — в очах Адель спалахнула іскра. Це була не материнська надія, а холодний розрахунок. — Вони обидва не з тих, хто буде сидіти і чекати. Наше завдання — створити тиск ззовні. Примусити Барона Лебедя показати свої карти. І бути готовими завдати удару, коли з'явиться щілина в його обороні.

— Удару? — криво посміхнувся Лев. — Леді, я не збираюся завдавати удару. Я збираюся стерти цю планету з зоряної карти.

Голографічне зображення зникло. Лев обернувся до своїх людей на містку флагмана "Грім".
— Курс на Конотоп-Прайм. Максимальна швидкість. Нехай "Вовча Зграя" йде за мною.

Картина на орбіті Конотопа-Прайм була вражаючою і лякаючою водночас.
З одного боку, наче зграя хижих звірів, що вийшли з темряви, вишикувалися кораблі Братства. Важкі, незграбні, вкриті шрамами минулих боїв, з намальованими на бортах оскаленими вовчими мордами. Флагман "Грім" був у центрі — велетенська машина для вбивства, створена не для краси, а для війни.

З іншого боку, мов рій срібних голок, застигли кораблі Співдружності. Елегантні, блискучі, з ідеальними лініями. Кожен з них був витвором мистецтва й інженерії. Вони не вселяли первісного страху, як кораблі Братства, але від їхньої холодної, досконалої краси віяло неминучою смертю.

Два флоти. Два світи. Стояли пліч-о-пліч, порушуючи всі закони галактичної політики.

На містку "Грому" панувала напружена тиша.
— Отамане, — доповів тактичний офіцер, — ми на орбіті. Планета вкрита енергетичним щитом. Сигнатура невідома, дуже потужна.

— Спробуйте пробити, — наказав Лев. — Один постріл з головного калібру. Попереджувальний. Нехай знають, що ми тут не жартувати прилетіли.

Величезна турель на носі "Грому" повільно повернулася. Спалахнула сліпуча енергія. Важкий промінь, здатний пробити броню крейсера, вдарив у невидиму перепону над атмосферою. Щит замерехтів, розходячись зеленуватими колами, наче від каменя, кинутого у воду. І витримав. Навіть не колихнувшись.

— Потужність щита не впала ані на відсоток, — здивовано промовив офіцер. — Джерело живлення... Отамане, вам варто на це поглянути.

На головний екран вивели аналіз енергетичних потоків. Десятки тонких ліній тягнулися від щита до поверхні планети. Не до одного місця, не до гігантського генератора. Вони розходилися віялом, впиваючись у райони, позначені на карті як "незалежні поселення".
— Що за чортівня? — пробурмотів Лев.

В цей час на зв'язок вийшла Адель. Її обличчя на екрані було спокійним, але очі — холодними, як крига.
— Ми проаналізували структуру щита, Отамане. Це стара, садистська технологія Поркуканісів. "Живий щит".

— Поясни.
— Щит живиться від біо-енергії. Від сукупного життєвого поля великих груп населення. Джерелом живлення для його планетарної оборони є ті самі поселенці, які посилали сигнал лиха.

Лев завмер. Він почав розуміти диявольську логіку цього плану.
— Тобто...
— Тобто, — закінчила за нього Адель, — якщо ми завдамо достатньо потужного удару, щоб пробити щит, відбудеться зворотний викид енергії. Генератори перевантажаться і вибухнуть, знищивши всі поселення, до яких вони підключені. Сотні тисяч цивільних. Ми не зможемо атакувати, не вбивши заручників, яких нібито прилетіли рятувати. І Барон це знає.

На містку запанувала тиша. Вовки Братства, готові вгризатися в горло ворога, раптом зрозуміли, що їм зв'язали лапи. Будь-який постріл робив їх катами.
Лев стиснув кулаки. Пастка була набагато витонченішою, ніж він міг собі уявити.

— Він вийде на зв'язок, — процідила Адель. — Він чекає, поки ми усвідомимо своє безсилля. Будьте готові.

Вона мала рацію. За хвилину канал зв'язку ожив.
— Увага, непізнані флоти на орбіті Конотоп-Прайм. Говорить Барон-Губернатор Костянтин Лебідь. Ви перебуваєте в суверенному просторі протекторату Федерації Поркуканісів. Назвіть себе і мету вашого візиту.

Голос Барона, спотворений вокодером, звучав знущально спокійно.
На екрані з'явилося його обличчя. Він був більше машиною, ніж людиною. Металева щелепа, червоне око-сенсор, трубки, що йшли від шиї під комір мундира. Але в його живому оці Лев побачив тріумф.