16, 17

ГЛАВА 16: НАВЧАННЯ

Правда, одного разу випущена, не повертається назад у клітку. Вона живе в повітрі, змінюючи його склад, змінюючи те, як люди дивляться один на одного. Тиша, що запала після одкровення Оксани, була важчою за вологе повітря Конотопа. Данило і Радик більше не кидали один на одного колючих, ворожих поглядів. Тепер у їхніх поглядах були розгубленість, цікавість і тінь невисловленого питання: "Хто ти?"

— У нас немає часу на сімейну психотерапію, — різко обірвала тишу Оксана. Її голос повернув їх до суворої реальності. — Правда не врятує нас від дроїдів, які прочісують цей ліс. Емоції — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Встали. Обидва.

Її тон не допускав заперечень. Хлопці, мовчки, підкорилися.
— Куди ми йдемо? — запитав Данило.

— Ми не йдемо, — відповіла Оксана. — Ми просочуємося. Наша мета — добратися до залишків вашого "Стилета", — вона кивнула Радику. — Ваші технології зв'язку на порядок кращі за наші. Якщо там вцілів хоч один інфокристал, ми зможемо дізнатися більше про те, що тут відбувається. І, можливо, відправити сигнал. А тепер слухайте мене уважно, бо повторювати я не буду. З цього моменту я — ваш командир. А ви — мої очі та вуха.

Так почалося їхнє навчання. Це був жорстокий, невпинний майстер-клас з виживання, де кожна помилка могла коштувати життя.

Першою Оксана взялася за Данила.
— Ти відчуваєш, але не розумієш, — сказала вона, коли вони пробиралися через болотисту низину. — Твій дар — це дар мисливця. Ти відчуваєш небезпеку, як звір відчуває зміну погоди. Але ти реагуєш на неї, а не випереджаєш. Припини дивитися очима, Даниле! Дивися нутром. Де найбезпечніший шлях через цю драговину?

Данило примружився, вдивляючись у зеленувату воду, намагаючись знайти тверді купини.
— Не туди! — гаркнула Оксана. — Заплющ очі.
Він послухався.
— Що ти відчуваєш?
— Холод... вогкість...
— Глибше! — її голос був як удар батога. — Відчуй напругу землі під водою. Де вона тверда, як кістка, а де м'яка, як гнила плоть?

Данило зосередився. Він спробував відтворити той стан, в якому був у "Сліпому Лісі". І поступово він почав "бачити". Не очима, а якоюсь внутрішньою картою. Ось тут, ліворуч, під водою проходить твердий, мов камінь, корінь старого дерева. А праворуч — порожнеча, трясовина, що чекає на жертву.
— Туди, — він показав рукою, не розплющуючи очей. — Ліворуч. Є прихована стежка.

— Веди, — коротко кинула Оксана.
Данило пішов першим, обережно ставлячи ноги туди, куди вело його чуття. Вони пройшли. Жодного разу не провалившись. Коли вони вийшли на тверду землю, він обернувся, і в його очах горіло захоплення. Він був мечем — тим, хто прокладає шлях.

Потім настала черга Радика. Його дар був його прокляттям. Чим глибше вони заходили в ліс, тим сильніше він страждав.
— Занадто багато шуму, — прошепотів він, притискаючи долоні до скронь. — Я чую їх усіх. Хробака, якого їсть птах. Дерево, що помирає від гнилі. Воно... кричить.

— Бо ти відкрив усі канали, — сказала Оксана, підходячи до нього. — Ти — приймач, налаштований на всі частоти одночасно. Тому ти чуєш тільки білий шум болю. Навчися ставити фільтри. Тобі не потрібен крик всього лісу. Тобі потрібен шепіт одного-єдиного ворога.

Вона дала йому в руку гладкий, відполірований водою камінь.
— Зосередься на ньому. Це твоя точка опори. Відчуй його тишу. Його вічний спокій. А тепер, тримаючи в голові цю тишу, спробуй почути щось одне. Не біль. Намір. Злість. Щось штучне в цьому живому хаосі.

Радик стиснув камінь. Він дихав глибоко, як вчили його на заняттях з медитації в Академії. Шум почав відступати. Він перетворився на фон, а на цьому фоні Радик почав розрізняти окремі "звуки". Він відкинув страх тварин, агонію рослин. Він шукав холодний, механічний "голос".
— Там, — він раптом підняв голову, вказуючи на північ. — За пагорбом. Четверо. Неживі. Рухаються за чітким патрульним маршрутом.

— Меч, вперед. Розум, прикривай, — скомандувала Оксана.
Данило безшумно ковзнув уперед, вібро-ніж у руці. Радик йшов позаду, його обличчя було зосередженим, очі заплющені. Він "вів" дроїдів, повідомляючи про кожен їхній рух.
— Двоє зупинилися. Сканують сектор. Інші два йдуть далі.

Вони влаштували засідку. Коли два дроїди порівнялися з їхнім укриттям, Данило і Оксана вискочили одночасно. Лезо "Волі" і вібро-ніж увійшли в з'єднання дроїдів, як у масло. Два механічних тіла впали, не встигнувши підняти тривоги.
Решта два, почувши шум, розвернулися. Але Радик вже передбачив це.
— Вогонь через три... два... один...

Данило, не цілячись, вистрілив з "Грому" в ту точку, куди вказав Радик. Постріл влучив точно в оптичний сенсор одного з дроїдів. Іншого добила Оксана.
Все було скінчено за десять секунд. Тихо, чисто, ефективно.
Вони стояли серед повалених машин. Данило подивився на Радика з неприхованим захопленням.
— Ти бачиш крізь стіни?
— Я чую крізь тишу, — відповів Радик, і вперше на його обличчі з'явилася впевнена посмішка. Він був розумом — тим, хто аналізує і скеровує.

Оксана спостерігала за ними. Вона бачила, як народжується команда. Меч і Розум. Разом вони були чимось більшим, ніж просто сумою своїх частин. Вони були ідеальною зброєю. Як колись були їхні батьки — Радан, інтуїтивний геній польоту, і Лев, холодний тактик. Тільки ці двоє... ці двоє мали зв'язок, якого не було навіть у Лева з Раданом. Ментальний.

Через день виснажливого шляху вони почули звук води. Галявина, на яку вони вийшли, здалася їм раєм. Невеликий водоспад спадав зі скелі, вкритої мохом, у прозоре озеро. Повітря тут було чистим і свіжим.
Вони були брудні, втомлені і злі. Одяг прилипав до тіла, кров і бруд змішалися, утворюючи кірку.

— Привал, — сказала Оксана. — Нам треба змити з себе це все. Інфекція в цих болотах вб'є швидше, ніж дроїд.

Вона без жодних вагань підійшла до озера. Спочатку зняла з себе пояс зі зброєю, поклавши "Волю" на камінь. Потім стягнула пошарпаний, закривавлений комбінезон.