14, 15

ГЛАВА 14: РЕЗОНАНС

Вони бігли. Не озираючись. Позаду, в темряві, чувся гул — це інші дроїди-чистильники почали прочісувати місце падіння. Ліс, який ще хвилину тому був ареною бою, тепер став їхнім єдиним союзником і єдиним притулком.

— Куди ми біжимо, ми мабуть заблукали? — задихаючись, запитав Радик, перестрибуючи через велетенський корінь, що нагадував змію. Він рухався напрочуд добре для того, хто, ймовірно, все життя ходив по паркету.

— Заблукали чи ні, головне іти звідси подалі, — відповів Данило, продираючись крізь густі зарості папороті. — До уламків мого корабля мабуть не далеко. Можливо, там вцілів комунікатор дальнього зв'язку. Або хоч якась їжа, окрім оцих слизьких грибів.

— Логічно, — визнав Радик. — Хоча покладатися на «мабуть» і вцілілу техніку в цьому лісі... виглядає надто оптимістично.

Вони замовкли, економлячи дихання. Данило вів їх, покладаючись на інтуїцію і слабкий запах диму, що тягнувся з півдня. Він не сказав аристократу, що головною причиною йти туди був пошук Оксани. У цьому світі він довіряв тільки їй. І, можливо, трохи цьому дивному хлопцю, який непогано фехтував лазерною зубочисткою.

За півгодини бігу ліс почав змінюватися. Дерева стали густішими, їхні крони сплелися так щільно, що внизу запанував вічний сутінок. Повітря стало густішим, важчим. Воно ніби... дзижчало. Данило відчув дивне поколювання на шкірі, наче від статичної електрики.

— Мій хронометр згас, — раптом сказав Радик, дивлячись на темний екран на своєму зап'ясті. — І компас теж. Просто обертається по колу.

Данило перевірив свій навігатор, вбудований у комбінезон. Те саме. Порожній екран.
— Ми увійшли в аномальну зону, — зрозумів він. Він згадав розповіді Відьми. — "Сліпий Ліс". Дід Микола називав його так. Тут звичайні закони фізики не діють.

Радик недовірливо подивився на нього.
— "Сліпий Ліс"? Що за дикунські забобони? Це, ймовірно, сильне магнітне поле, пов'язане з покладами руди.

— Називай як хочеш, аристократе, але якщо твій диплом не підказує, як звідси вибратися, то краще слухай мої "забобони", — огризнувся Данило. — Тут треба покладатися не на техніку, а на щось інше.

Вони рушили далі, але вже обережніше. Туман, що піднявся від землі, був густим, як вата, і мав дивний, металевий присмак. Звуки змінилися. Вони стали глухими, спотвореними, ніби доносилися з-під води. Навіть їхні власні кроки тонули в тиші.

Саме тут усе й почалося.
Першим це відчув Данило. Його чуття, загострене на Прихистку, раптом збожеволіло. Це було схоже на те, якби в його пілотському шоломі одночасно увімкнулися всі датчики небезпеки.

Вони підійшли до невеликого яру, через який було перекинуто товстий, повалений стовбур, що слугував мостом.
— Обережно, — раптом сказав Данило, виставляючи руку і зупиняючи Радика.
— Що таке?
— Не знаю. — Данило прислухався. Не до звуків. До відчуттів. — Земля... не така. Вона "дзвенить".

Радик подивився на нього як на божевільного.
— Дзвенить? Пірате, ти часом головою не вдарився сильніше, ніж я? Це просто гнила колода.

Він зробив крок, щоб обійти Данила, але той міцно схопив його за плече.
— Стій!
Саме в цей момент колода під вагою власної гнилі з гучним тріском проломилася посередині і звалилася в яр. Звідти, з темряви, почулося голодне клацання. Там унизу щось жило.

Радик відступив назад, його обличчя зблідло. Він подивився на Данила широко розкритими очима.
— Як... як ти дізнався?

— Я ж казав. Відчув, — Данило й сам був трохи шокований чистотою свого передчуття. Це було не просто "здалося". Це було знання. Він бачив небезпеку ще до того, як вона стала видимою. Ніби перед очима у нього з'явився невидимий інтерфейс, що підсвічував червоним нестабільні об'єкти. Інтуїція пілота, що працює на землі.

А потім настала черга Радика.
Він зупинився і схопився за голову, скривившись від болю.
— Що з тобою? — запитав Данило.

— Ти... ти не чуєш цього? — прошепотів Радик. — Це... крик. Тисячі голосів.
— Я чую тільки вітер.
— Ні! Це не вітер! Це... — Радик заплющив очі. — Це біль. Біль усього, що тут живе. Дерева... їм боляче. Тварини... вони в жаху. Цей ліс... він страждає. Це не магнітне поле. Це рана.

Данило подивився на нього, нічого не розуміючи. Для нього ліс був просто лісом — небезпечним, але мовчазним. Для Радика ж він перетворився на кімнату тортур, де він чув крики кожної жертви. Його дар емпатії, який у цивілізованому світі допомагав йому відчувати настрої на переговорах, тут, у дикій природі, перетворився на прокляття.

— Нам треба йти, — Данило потягнув його за руку. — Ти просто перевтомився.
— Я не можу! Шум... він занадто гучний!

Вони почали сперечатися, коли земля під ногами знову "заспівала". Данило відчув це першим — вібрацію, що йшла знизу. Цього разу це була не гнила колода. Це був зсув. Частина схилу, на якому вони стояли, розмокла від підземних вод і почала повільно сповзати вниз.

— Назад! — закричав Данило.

Але було пізно. Ґрунт пішов у них з-під ніг. Вони разом полетіли вниз по схилу з бруду, коріння і каміння. Падіння було коротким, але хаотичним. Радик інстинктивно вчепився в Данила, Данило — в Радика. У відчайдушній спробі вижити вони стали одним цілим, одним клубком з двох тіл, що котилися в невідомість.

Вони зупинилися, вдарившись об щось тверде. Данило лежав на Радику, притискаючи його до землі. На кілька секунд вони завмерли, намагаючись віддихатися. Їхні обличчя були в сантиметрах одне від одного. І саме в цей момент фізичного контакту, в момент максимального стресу і повної дезорієнтації, "Сліпий Ліс" зіграв з ними свій головний жарт.

Простір між ними вибухнув.

Це не було схоже на видіння. Це було повне занурення. Резонанс.

Світ Данила раптом зник.

...Він стояв у величезній, білій кімнаті. Повітря було прохолодним і пахло стерильністю. Перед ним стояла красива, холодна жінка з білявим волоссям. Вона дивилася на нього з любов'ю, але ця любов була змішана з якимось глибоким, невимовним сумом.