12, 13

ГЛАВА 12: ЛІС ПАМ'ЯТАЄ

Біль повернув Оксану до свідомості різко, без попередження. Це був тупий, ниючий біль у лівому боці, посилений кожним вдихом. Вона висіла вниз головою, заплутавшись у переплетенні гігантських ліан і уламків корабельної обшивки, що повисли на гілках секвої на висоті метрів тридцяти над землею. Кров капала з рани на стегні, малюючи червоні краплі на велетенському листі папороті внизу.

Крізь пелену болю вона почала збирати світ до купи. Катастрофа. Пастка. Падіння. Даня.

"Даня!"

Ця думка змусила її мобілізуватися. Вона обережно оглянула себе. На стегні — рвана рана від шматка металу. Можливо зламані ребра, судячи з болю в боці. І, ймовірно, струс мозку. Не смертельно, але в цих лісах будь-яка слабкість смертельна.

Вона розрізала вібро-ножем ліану, що тримала її ногу, і плавно, контролюючи падіння, з'їхала по гладкому стовбуру дерева, приземлившись на м'який мох майже безшумно. Ноги підкосилися, але вона втрималася на ногах, спираючись на дерево.

Вона була сама. "Нічної Мари" ніде не було видно, але в повітрі стояв запах горілого металу. Висячи на ліані оксана бачила, що далеко на півдні здіймалася тонка цівка чорного диму. Значить, корабель там. А разом з ним, можливо, і Даня.

Оксана дістала з кишені аптечку. На ходу обробила рану, наклала гемостатичний пластир і туго перев'язала. Потім заплющила очі, притиснувшись до шорсткої кори секвої, яка була тут ще до того, як її предки навчилися розводити вогонь.

"Ліс, допоможи мені," — подумки звернулася вона.

Оксана налаштовувалася, "слухала" те, що пам'ятала з дитинства. Резонанс. Вона відчула, як під корою повільно тече живиця, відчула пульсацію мільйонів живих істот навколо — від комах у моху до хижаків у хащах. Але серед цього природного хору пробивалися інші, чужорідні звуки.

Дисгармонія. Різкі, механічні вібрації, що йшли від станції на орбіті. Вона відчувала їх тепер набагато сильніше, ніж з корабля. Це був той самий холодний, неправильний резонанс, який вона вловила на самому початку. І тепер, знаходячись на землі, вона впізнала його сигнатуру. Це була технологія Поркуканісів. "Мертва технологія", як називав її дід Микола. Технологія, яка не творить, а лише споживає і спотворює, накладаючи свої жорсткі, неживі алгоритми на гармонію природи.

І ця технологія виходила з одного центру. З "Білого Лотоса". Палацу її батька.

Сумнівів не лишилося. Барон Лебідь живий. І він не просто розширив свою імперію. Він уклав угоду з дияволом. Він дозволив Поркуканісам розгорнути на Конотопі щось жахливе, щось, що здатне вимикати сучасну техніку, як свічку на вітрі. Це пояснювало пастку. Вони створили "мертву зону" навколо планети.

Оксана стиснула кулаки. Її особиста втеча щойно перетворилася на щось значно більше. Якщо її батько контролює таку зброю, він може поставити на коліна і Братство, і Співдружність. Конотоп-Прайм з бандитської вольниці перетворився на стратегічну загрозу галактичного масштабу.

Але спочатку — Даня. Вона не могла дозволити, щоб він загинув у лісі, який був її домом і в'язницею.

Вона рушила в напрямку диму. Йшла повільно, кульгаючи, але кожен її крок був виваженим. Вона не ламала гілок. Вона обходила небезпечні рослини, впізнаючи їх за запахом. Вона стала частиною лісу, тінню, що ковзає між дерев.

— Ти можеш перестати так голосно дихати в мене за спиною, аристократе? — прошипів Данило. — Я відчуваю, як у тебе коліна трясуться.

— Це називається контроль дихання, дикуне, — так само пошепки відповів Радик, не відриваючи погляду від червоних очей у темряві. — І мої коліна не трясуться. Я зосереджений.

Зграя не нападала. Вони кружляли, стискаючи кільце. Чекали. Вивчали. Їх було не менше дюжини.
— Гаразд, план такий, — сказав Данило. — Вони бояться вогню. Якщо ми зможемо...

— Геніально, — перебив його Радик. — У тебе є запальничка в кишені? Чи ти збираєшся добувати вогонь тертям своїх піратських зубів?

— Заткнися! — огризнувся Данило. — Я думаю!
"Що б зробила Оксана?" — промайнуло в його голові.
Вона б не билася. Вона б... зникла.

Данило заплющив очі. Знову. Він спробував знайти те відчуття, яке врятувало його від трьох каменегризів на Прихистку.
— Що ти робиш?! — зашипів Радик. — Вони готуються стрибати!

— Тихо, — наказав Данило. — Дуже тихо.
Він почав "транслювати". Але цього разу не просто образи об’єктів. Він транслював щось, що йому підказувала сама природа цього лісу. Щось, що було сильнішим за цих хижаків. Він уявив себе чимось великим, древнім і отруйним. Він уявив, що його шкіра вкрита слизом, а по венах тече кислота. Він згадав опис "блювальника" з розповідей Оксани.

Каменегризи завмерли. Вожак зграї, найбільший з них, припав до землі і загарчав, але в його гарчанні з'явилася нотка невпевненості. Він дивився на двох людей, але інстинкти кричали йому про небезпеку. Щось було не так. Здобич... пахла не так. Вона "звучала" як загроза.

— Відступай, — Данило відкрив очі і подивився прямо на вожака. Він не говорив уголос. Він "промовив" це думкою, вклавши в неї всю свою волю. — Ця територія — моя. Йдіть.

Вожак заскиглив. Позадкував. А потім розвернувся і втік у хащі. Решта зграї миттєво послідувала за ним. За кілька секунд на галявині знову стало тихо.

Радик стояв, роззявивши рота. Його лазерна рапіра тремтіла у руці.
— Що... що це було? — прошепотів він. — Вони... просто втекли.

Данило сперся на капсулу, відчуваючи раптову слабкість. Ментальна проекція забрала багато сил.
— Їм не сподобався мій одеколон, — прохрипів він.

Радик вимкнув рапіру і повільно підійшов до нього. Він дивився на Данила вже не як на дикуна, а як на якусь незрозумілу аномалію.
— Ти... хто ти такий?

— Я ж казав. Козак з Братства. Ми таке щодня робимо перед сніданком, — спробував пожартувати Данило, але вийшло не дуже переконливо.

Перш ніж Радик встиг поставити ще одне питання, тишу розірвав різкий, механічний звук. З неба, продираючись крізь гілки, на галявину приземлилося щось металеве.